Галина ЛОЗКО
ПРОБЛЕМИ ВРЕГУЛЮВАННЯ МІЖКОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН

(на прикладі релігійного життя громад Рідної Віри і Рунвіри в Україні)

       Етнічна релігія автохтонного населення України має кількатисячолітню історію, старшу від християнства приблизно на 7 тисяч років. Її розвиток неодноразово супроводжувався як духовними злетами, так і страшними руйнаціями, занепадом і відродженням. Про сучасне Відродження Рідної Віри в Україні громадськість довідалась щонайбільше десять років тому, хоча започаткував його український теософ Володимр Шаян ще в 1934 р. у Львові. Це Відродження не випадково збіглося в часі з підйомом національної свідомості громадян, здобуттям нашою державою так довго очікуваної Незалежності. Конфесія Рідної Віри, тобто автохтонної етнічної релігії українців-русичів, нині перебуває в стадії свого становлення. І хоча пробити інформаційну блокаду в українському інформаційному просторі рідновірам ще не вдалось, однак конфесія Рідновірів України вже має певні успіхи, які, незважаючи на досить короткий час, вже не можна не помічати. З певністю можемо констатувати, що значну роль у цьому відіграли ті суспільні переміни, які відбулися в Україні за останнє десятиліття, а найперша з них - це відмова від тоталітарної моделі відносин держави і людини-громадянина. Свобода релігії, гарантована Конституцією України та Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», дала можливість Рідновірам України стати офіційно зареєстрованою конфесією, про що не могли навіть мріяти сотні поколінь язичників-рідновірів упродовж цілого тисячоліття.
       Тенденція до відродження етнічних релігій нині, крім України, спостерігається переважно в Європі, трохи менше в Індії, а також ще досить несміливо серед індіян Америки. Однак, становлення Рідної Віри в Україні, як до речі, й усіх етнічних релігій в інших країнах Центральної та Східної Європи, часто ставить ряд проблем, які в практиці релігійних і державних інституцій виникають вперше. Вони стосуються, як правових і теологічних, так і морально-етичних особливостей етнічних релігій. Тому зупинимось на них докладніше.
       І. Перший блок проблем - юридично-правовий статус громад Рідної Віри в Україні і в світі. 20-24 червня 1998 р. у Вільнюсі (Литва) для координації дій і правового захисту етнічних громад природних релігій (язичництва різних країн) створена міжнародна організація - Світовий Конгрес Етнічних Релігій (World Congress of Etnic Religions - WCER).
       Мета WCER зазначена в прийнятій Декларації: «відроджувати зацікавлення давніми культурними й духовними коренями всіх народів; об'єднувати подібні рухи, що існують у світі; проводити семінари, зустрічі й конференції, сприяти інформаційному обміну між громадами, здійснювати обряди язичницьких свят, передати дорогоцінну спадщину свободи духу наступним поколінням» [Сварог.- 1998, № 8].

249

       Головні функції WCER: репрезентувати язичництво як цілість серед міжнародних інституцій; діяти як форум для обміну ідеями між членами груп; надавати моральну підтримку й допомогу в заснуванні нових язичницьких груп; допомагати у вирішенні юридичних питань стосовно реєстрації та правового статусу язичницьких громад у будь-якій країні; заснувати банк даних і прямий доступ до комп'ютерних ліній Інтернету; бути промоторами ідеї заснування Язичницького Університету чи язичницького факультету в уже діючому університеті та ін.
       У Декдарації WCER також зазначається: "Кожна країна і кожен народ мають свої локальні релігії (національну віру, світогляд, міфологію, фольклор і т. ін.), які відображають їхнє світобачення, історичний розвиток і виробляють Божественне ставлення до природи свого краю та закони праведного життя...Нашим етнічним чи язичницьким релігіям у минулому завдано значних збитків, страждань і знищення їх світовими релігіями, які вважають себе єдиними претендентами на істину. Тому наше щире бажання - жити в мирі й злагоді, прагнути до співпраці зі сповідниками інших етнічних релігій, їхніми вірами й переконаннями... Справжні місцеві релігії повернуть нам любов і повагу до всього, що ми бачимо й відчуваємо довкола, щоб сприйняти різні форми поклоніння, які грунтуються на щирих намірах, чистих думках і шляхетній поведінці... Наше гасло "Єдність різноманітного" [Сварог.- 1998, № 8].
       До WCER увійшли язичницькі громади: Бельгії, Норвегії, Литви, Латвії, Франції, Індії, Данії, Німеччини, України, Бєларусі, Росії, Чехії, Польщі, Греції, США, Швеції та інших країн. Україну в WCER представляє Громада Українських Язичників "Православ'я".
       У правовому полі міжрелігійних відносин рідновірів-язичників України виникло кілька нових проблем. Ось два конкретні приклади:

250

       1) Саме в середовищі українських рідновірів, можливо вперше, постав прецедент юридичного вирішення проблеми духовного правонаступництва. 11 липня 1997 р. на Науково-теоретичній конференції «Новітні релігії в Україні: стан, оцінка, прогноз», організованій Державним комітетом у справах релігій спільно з Християнсько-демократичною партією України, українські Рідновіри-язичники оголосили себе спадкоємцями і правонаступниками етнічної Церкви, яку було заборонено в 988 р. і висловили потребу історичної, політичної та державної реабілітації своєї конфесії. Зрозуміло, що ніякого майна язичницька конфесія не може успадкувати, бо його нині (крім археологічних пам’яток) просто не існує. Йшлося, безперечно і насамперед, про духовну спадкоємність і правонаступництво, про що Громада Українських Язичників «Православ’я» сповістила у своєму часописі «Сварог» [1997, № 6.- С. 4-5]. Цю ж проблему знову піднімала Голова Громади українських Язичників «Православ’я» вже через два роки після згаданої конференції на офіційній зустрічі Голови Держкомрелігій В.Д. Бондаренка з головами неорелігійних громад України. В той час ніхто не ставив питання про офіційну реєстрацію цього положення. Однак, через три роки (в грудні 2000 р.) інше релігійне утворення неорелігійного спрямування із яскраво вираженими монотеїстичними рисами (реформована Рунвіра) заявило себе «правонаступником» віри предків, не маючи на те ніяких підстав хоча б через те, що язичницька віра предків українців була політеїстично-генотеїстична. Думаємо, що Держкомрелігій у таких випадках мав би провести неупереджену релігієзнавчу експертизу віровчення і з’ясування претензій певних конфесій перш, ніж їх реєструвати.
       2) Другий приклад - неможливість конфесійного підпорядкування іноземних громад українському духовному проводу. Так, у 1998 р. Канадійська Громада Рідновірів-українців (м. Гамільтон) подала заяву про вступ до Об’єднання Рідновірів України (ОРУ), визнавши верховенство українського духовного проводу і виявивши бажання конфесійного підпорядкування Українському Духовному Центру Рідновірів. Неодноразові звернення до відповідних державних установ залишилися без уваги, бо такий прецедент постав у їхній практиці вперше, досі були заяви протилежного змісту - коли українські громади підпорядковувались іноземним центрам. Нині згадана громада входить до ОРУ неофіційно. На нашу думку, слід врахувати й правове вирішення згаданих проблем та відобразити якось їх у новому законодавстві.

251

       Хоча, зрозуміло, цими конкретними випадками проблеми не вичерпуються. Тут важливим завданням з боку державних інституцій мало б бути вирішене питання про надання Рідновірам України, якщо не культової споруди, то хоча б ділянки для побудови храму Рідної Віри. Хоча українська етнічна конфесія ще досить слаба в фінансовому плані, і їй нелекгко буде подолати ці труднощі, адже вона не фінансується так, як це роблять місіонерські іноземні центри. Одначе, держадміністрація, очевидно, під тиском релігійної більшості не поспішає робити таких рішучих кроків, чим засвідчує лише свою вибіркову «рівність» у ставленні до всіх конфесій. Особлива нетерпимість до рідновірів-язичників наявна не тільки в сільських і районних державних установах (напр., с. Клавдієве Київської обл.), але й великих містах (напр., Харків), що виявляється в упередженості, відмові в реєстрації громад, бюрократичному зволіканні з реєстрацією тощо.
       ІІ. Другий блок проблем стосується міжконфесійних конфліктів, які виникають на грунті теологічно-світоглядних відмінностей чи особливостей типології релігійних конфесій. Насамперед йдеться про дві полярні форми релігійності - політеїзм та монотеїзм (що згадувалось вище). Розглянемо язичницьке розуміння цих релігійних форм.
       Політеїзм (дослівно "храм усім Богам"), на думку рідновірів, це - риса багатобожних етнічних релігій, які не завжди означають якусь певну кількість Богів, а переважно мають філософське вчення про багатопроявність Божественної істоти, кожен вияв якої має окремі імена. Часто до цих теонімів (імен Бога) додаються ще й його епітети (як приміром, Всевишній, Всюдисущий та ін., які згодом можуть перетворюватися на власне теоніми, таким чином збільшуючи кількість назв Бога-Богів).
       Монотеїзм - характерна риса однобожних релігій, які вважають ідею однобожжя "вищою", однак часто не можуть позбутися  язичницьких світоглядних засад і створюють безліч "святих", які власне і заміняють тих же етнічних Богів (або їх імена). Це підтверджує язичницький погляд на те, що абсолютного монотеїзму практично не існує, так само, як не існує й абсолютного політеїзму (про що було сказано вище). Про наявність генотеїстичних рис у християнстві писав основоположник Відродження Рідної Віри професор Володимир Шаян: «Пригляньмося до явища генотеїзму на ґрунті християнізму. Маємо в християнізмі три Особи Божі, що творять саме генотеїстичну, містичну єдність. Маємо далі цілих дев’ять хорів, духів та множество святих осіб, до яких звертаються християни у молитвах і культі за охороною чи протекцією, або, як вони кажуть, заступництвом за них перед Богом» [Віра Предків Наших. - Гамільтон, Канада, 1987.- С. 230]. Тут «дев’ять хорів, духів» у В. Шаяна означає першу тріаду дев’яти чинів ангельських - херувимів і серафимів, що зображаються людиноподібними істотами з шістьма крильми (наявні в юдаїзмі та в християнстві), а також віра в духів, що «...почасти зберігається в розвинутих релігіях, в т.ч. в християнстві» [Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А.Колодного та Б.Лобовика.- К., 1996.- С. 364, 100].

252

       Генотеїзм (від грецького ген - рід, Теос - Бог) - релігія, в якій вироблена певна ієрархія Богів, від Бога-Батька до синів, які правують різними сферами буття, природи і людського життя. Поняття генотеїзму в українську теософію введено В.Шаяном, який писав: «Про істоту [сутність - Г.Л.] генотеїзму, себто вчення про Єдино-Божество як многопроявної, многоіменної і многоособової Істоти (подібно до іпостасей християнізму) ніхто з українських дослідників ще не чув. Саме класичний приклад цього генотеїзму стрінув я в Книзі Велеса» [Віра Предків Наших. - Гамільтон, Канада, 1987.- С. 77]. Далі В. Шаян не раз буде висловлювати своє здивування цим класичним генотеїзмом наших пращурів. Він пояснює це явище так: «Сварог є єдиний, всеобіймаючий. Сварог є єдиний, многопроявний. Сварог є многоіменний. Всі інші Боги є многоназивні і тисячоіменні. Вони разом творять Єдину Єдність Всесвіту, Небес, Світу Духів Предків, і Невидимого Світу Прав’я. Ця могутня Всеєдність обнята однією всеобіймаючою стрункою концепцією Сварога, прикметною для Віри наших прапредків... Закидати нашим прапредкам примітивний політеїзм - це карикатура і глум над правдою про нашу і інші арійські віри, як Риґведа та Авеста» [там же, ст. 134 - 135].
       Отже, як бачимо, не можна провести чіткої межі між політеїзмом і генотеїзмом. Тому язичник-рідновір класифікує релігії за етнічним принципом. В такій системі маємо два типи релігій з трьома їхніми різновидами, чи сутнісними характеристиками:
       а) етнічні релігії - природні (мають астрономічний календар, узгоджений з циклами природи), екологічні (з культом природи), творчі (життєрадісні), локальні (місцеві, що розвиваються у межах свого етносу і не поширюються за межі етнічної території, бо в цьому немає потреби), миролюбні (адже етнічні релігії існують як засіб самозбереження етнічної самобутності, а не засіб загарбання чужих земель), патріотичні (культ батьківщини);

253

       б) надетнічні релігії (або, як прийнято нині їх називати, світові, інтернаціональні тощо) - штучні (витворені людиною, пророком, засновником, учителем), глобальні (мають міжнародний характер), відірвані від природи (календар за датами життя пророка, переважно неузгоджений з астрономічними циклами природи), аскетичні (мучеництво, страждання, фізичні обмеження), місіонерські (прагнуть поширитися серед багатьох інших народів), космополітичні.
       в) неорелігійні напрямки - різновид надетнічних; штучні (створені на ґрунті існуючих світових, або етнічних, але вже  з новим філософським наповненням, мають авторів-засновників), монотеїстичні; прагнуть стати міжнародними, місіонерські, найчастіше космополітичні, часто синкретичні, схоластичні або еклектичні (суміш різних вчень і моральних настанов), тяжіють до глобальності.
       Ці вказані типи, власне, чітко поділяються за ознаками, декларованими самими представниками цих релігій: 1) політеїстичні та генотеїстичні (етнічні, язичницькі); 2) мнимі «монотеїстичні» (надетнічні та неорелігії). Фактично, цей поділ свідчить про два відмінних релігійних світогляди: локальний і глобальний, що становлять не просто пару світоглядних протилежностей. В основі їхніх суперечностей лежить реальна боротьба за життя чи смерть етнічних спільнот. Антагоністичні стосунки інтернаціональних релігій з національними впродовж двох тисячоліть дають достатньо фактів для підтвердження таких висновків. Боротьба культури із «вспакультурою» (антикультурою - за визначенням Я. Стахнюка), триває завжди [Jan Stachniuk. Czlowieczenstwo i kultura. - Wroclaw, 1996. - S. 97 - 110; Jan Stachniuk Chresciajanstwo a ludzkosc. - Wroclaw, 1997. - S. 21].
       В сучасному релігієзнавстві існує також поділ на традиційні й нетрадиційні релігії, однак він застосовується лише відносно тієї чи іншої території чи нації, і не має чітко окреслених часових меж (наприклад, не визначено скільки років потрібно для того, щоб вважати релігію традиційною для конкретно взятої території чи етносу). Приміром, інтернаціональна релігія християнство для України за тисячоліття вже ніби-то стала традиційною, а крішнаїзм, що поширився тут якихось зо два десятки років, - нетрадиційним, хоча цілком зрозуміло, що обидві релігії не є автохтонними на нашій землі. Другий приклад: українська етнічна релігія (язичництво, або Рідна віра) є традиційною в Україні, хоча вона й мала значні перерви в своєму розвитку, а рунвізм (силенкіянство) - нетрадиційною, бо це штучна (авторська) монотеїстична неорелігія.

254

       Сам же Л.Силенко називає свою релігію «рідною, українською, національною», «предківською, споконвічною». Жодне з цих визначень не відповідає згаданим вище принципам. Рідною може називатися природня релігія етносу, яка сформувалась самим народом впродовж багатолітнього проживання на рідній землі (як відомо, згаданий автор уже близько 60 років живе за кордоном). Те саме стосується й визначень «національна» і «предківська». Силенківський монотеїзм сам заперечує всі ці визначення. Як християнські теологи, так і засновники новітніх течій, схильні класифікувати свої релігії тенденційно, однак у науковому (світському) релігієзнавстві повинні існувати власні критерії неупередженої оцінки релігійних явищ і чітко визначені принципи їх класифікації.
       Без сумніву, монотеїстична (напр., силенкіянство) чи мнима «монотеїстична» (християнство) релігійна система - ознака глобального характеру релігії. Порівняймо, заяви Л. Силенка про те, що Рунвіра відкрита для будь-яких націй: якщо вони визнали Дажбога і його пророка Силенка, вони вважаються рунвістами, тобто «сповідниками рідної (для кого?) української національної віри» [обіжники Рунвіри]. Таким чином, сам автор цієї релігії заклав суперечність у її постулати: проголосивши свою релігію інтернаціональною, Силенко називає її «рідною, національною». Оскільки поняття «рідна» передбачає природній зв’язок зі своїм власним етносом, то чи зможе Рунвіра стати рідною для китайця, німця, англійця?
       Принципи етноцентризму, характерні для сучасного етнорелігійного ренесансу, протистоять універсалістським тенденціям світових надетнічних релігій, однак основоположник рунвізму не зміг повною мірою осмислити супереність між глобальним і локальним у релігії як суперечність між монотеїзмом і політеїзмом.
       Сьогодні, як вказують ряд наукових досліджень, глобальні інтеграційні тенденції в економіці, культурі, релігії загрожують існуванню самих етносів, як біокультурних своєрідностей. У ХХ ст. з’явилися навіть спроби штучного створення єдиної всеземної релігії. А це прямий шлях до руйнації етнічних культур. Схильність до монотеїзму, що притаманна всім без винятку інтернаціональним релігіям, виявляється ідеологічно несумісною з ідеями розвитку релігій на національному ґрунті, тобто з етнічними релігіями. Про це ще на початку ХХ ст. писали польські та українські теософи Ф.Трентовський, Я.Стахнюк,  В.Шаян.

255

       Не зрозумівши сутності вчення про генотеїзм, Л.Силенко, засновник Рунвіри, хоча й був учнем В.Шаяна, однак не став послідовником і продовжувачем справи свого Вчителя. Про це В.Шаян писав: «Закиди, видвигнені проти мене т. зв. «реформаторами» є безпідставні та незгідні з правдою, бо ж кожний мій учень у перших лекціях довідується про генотеїзм як із навчання, так і з численних поем і гімнів. Звужена та спрощена концепція, що, мовляв, вистачить переіменувати і назвати християнського Бога  Дажбогом і ось він уже рідновірний! Такі концепції мали жиди в добу культу Ягве і магометани в культі Аллаха» [Шаян В. Віра Предків Наших. - Гамільтон, Канада, 1987. - С. 135].
       Вагомим доказом етнічного генотеїзму у релігії слов’ян В. Шаян вважав твердження Гельмольда з його хроніки «Slavorum», яке вчений, з огляду на його надзвичайну доказову цінність, наводить у латинському оригіналі і в своєму перекладі. Тут подаємо лише переклад і коментар В. Шаяна: «Поміж многовидними проявами Божеств, яким приписують володіння полями, лісами, жалощами чи розкошами, не бракує їм віри в Одного Бога, який у небесах володарствує над усім іншим. Цей Премогутній Бог володарює саме над небесними Істотами, а вони виконують призначені їм обов’язки; а походять вони із його крови і кожний із них тим визначніший, чим ближчий він до цього Бога Богів» (Гельмольд. Слов’янська хроніка, 183). Не можна ясніше. Існує один Бог, Володар на небесах і над усіма небесними Істотами. Усі вони наділені владою над якоюсь Потугою світу - як Поля і Ліси, чи як Психологічні Потуги Страждань і Розкошів. Усі вони є Аспектами Однієї Волі і Однієї Потуги. Найвищий Бог є Многопроявний і Многопотужний. Усі ці Божественні Істоти постали із його Єдиної Крови. Кров - це таїнство Сімени і Розроду. Таїнство Множества і Єдности. Одне із найбільших Таїнств для всього первісного і теперішнього людства» [Шаян В. Там же, ст. 259 - 260. Тут підкреслення наше - Г.Л.].
       ІІІ. Третій блок проблем стосується морально-етичних норм людської поведінки та взаємин людини з природою. Надетнічні релігії вже достатньо продемонстрували свою неприродність, довівши людство до глибокої екологічної кризи. Людина протиставила себе і свою діяльність біологічному началу Землі й космосу.

256

       Така «відірваність» Бога від природи породила по суті безбожну форму людської діяльності (технократизм, ставлення до життя як до безмежного природного ресурсу), що й стало причиною екологічної кризи. Ця фактично бездуховна форма людської діяльності насправді протистоїть життю. На думку Б. Попова, світові аскетичні релігії проповідують власне дискредитацію життя, нищення його біологічної основи, що є "запереченням цінності Дому". Тут поняття Дому вчений вживає у значенні  специфічної організації життя, в якому Дім - етнічне явище: "Культура етносу утверджує культ Дому. Дім утворює смислове ядро етнічної культури. Дім виховує, напучує, надихає, дає людині життєву силу. Змагання Дому і Світу, життя й діяльності, спільності й суспільства утворюють головний нерв культурного поступу" [Феномен нації.- К., 1998, с. 6-7]. Таким чином, національне і світове становлять собою пару протилежностей, які постійно борються за свої пріоритети.
       Все сказане вище, однак, не стало причиною міжконфесійних суперечок між рідновірами-язичниками та силенкіянами-рунвістами. На нашу думку, головною причиною налагодження стосунків між згаданими громадами є саме розуміння ними цінності Дому, тобто рідної землі й спільної нашої держави. Серед рідновірів практично нема космополітів: як язичники, так і рунвісти - це патріотично налаштовані люди, які бачать загрозу духовному життю українців у поширенні глобальних космополітичних релігій. Це також зближує представників обох конфесій. Нині на побутовому рівні стосунків між окремими віруючими, і навіть окремими громадами обох напрямків нема антагонізму чи релігійної нетерпимості, яка нерідко спостерігалася ще на початку 90-х років. Навпаки, серед рунвістів спостерігається підвищення інтересу до нашої предківської спадщини, з якою вони залюбки знайомляться в Школі Рідної Віри, заснованій Рідновірами-язичниками, оскільки силенкіянство таких знань не дає. Влітку 2000 року Громада Українських Язичників «Православ’я» здійснила спільне Богослужіння з рунвістськими громадами «Дажбоже Запоріжжя», «Сварга» та іншими, присвячене поминанню великого князя Святослава в День Перуна на розкопаному капищі ІІ тис. до н.ч., що на о. Хортиця (Запоріжжя). А вже через кілька місяців запорізькі рунвісти щиро привітали новостворену Громаду українських язичників «Берегиня», яка зареєструвалася в березні 2001 року в м. Запоріжжі.

257

       Висновки. 1. Етнічні та надетнічні релігії мають світоглядні й теологічні суперечності, які становлять пару протилежностей. Вони характеризуються в основному в таких парах полярних категорій: природне - штучне, своє - чуже, радісне - сумне, політеїстичне - монотеїстичне, локальне - глобальне, патріотичне - космополітичне, національне - інтернаціональне (наднаціональне). Боротьба між ними досі носить агресивний характер з боку глобальних релігій і оборонний характер з боку етнічних релігій.
       2. Проблеми співіснування можна вирішувати, поклавши в основу стосунків принцип, проголошений Світовим Конгресом Етнічних Релігій: «єдність різноманітного», що означає насамперед, збереження різноманітної етнічної картини людства.
       3. Відродження етнорелігії є закономірною ланкою в довгому ланцюгу духовної еволюції українського етносу. Релігії, відірвані від природи, завдали величезної шкоди екології. Люди, як і за часів неолітичної революції, починають шукати нову екологічну нішу. Ця нова ніша може виявитися добре забутим старим побожним ставленням до природи. А це можливе в природних етнічних релігіях, де цінність етносу ставиться на вищий щабель цінностей. Тоді етнічна релігія стане невід’ємною складовою етнічної екології.

Лозко Г. Проблеми врегулювання міжконфесійних відносин
       (на прикладі релігійного життя громад Рідної Віри і Рунвіри в Україні) //
       Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні. –
       К., 2001. – С.249-258 (280 С.)
258