УКРАЇНСЬКА РІДНА ВІРА

Галина Лозко

Поняття та термінологія

        Рідною Вірою українців є їхня етнічна релігія, яку в науці прийнято називати язичництвом. Етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними, поступово витісняючи те, що було для етносу
       Етнос — це кровноспоріднена спільнота людей, що має спільну територію (рідну землю), спільну мову (рідну мову), спільні родові легенди про походження свого народу, спільну історичну пам’ять, звичаї та обряди, тобто рідну релігію. Недаремно, грецьке слово etnikos має значення «родовий, народний, язичницький». Етнічні релігії, як правило, виникають природнім шляхом у межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу. Вони є самодостатніми для кожного етапу історичного розвитку народу, задовольняють його духовно-культурні потреби і є засобом його самозбереження як самобутньої етнічної спільноти. В процесі життя етносу його природня релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу.
        Слово язичництво є науковим терміном, однак воно має свою історію. Вперше воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як пам’ятку V-IX ст. н.е. Волхв записав на одній з дощечок про сумний час перебування русичів у неволі, де «наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники», тому й були Богами збережені й визволились з рабства, а далі зазначає, що «краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим»(6-Г). Слово «язичництво», незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, може вважатися нейтральним науковим терміном, адже воно належить до слов’янської лексики, і, крім назви частини тіла, означає ще й мову, плем’я, народ зі спільною мовою й звичаєм.
        Що стосується ж слова «поганство», яке активно впроваджувала саме християнська церква, то для наукового вжитку воно непридатне, в першу чергу, через його негативно-емоційне забарвлення, адже це є порушенням лінгвістичних вимог до терміну. Слово «поганство» є лексичною калькою з латинського paganus — селянин, селянський. Християнські проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити етнічні релігії завойованих ними народів. Тому нині застосування цього слова може лише вважатися ознакою низького рівня культури людини, бо з філологічної точки зору воно є вульгаризмом (див.: Релігієзнавчий словник,— К., 1996, с. 387).
        Українське язичництво як витокова релігія українців за своєю сутністю є православним, що означало віру місцевого автохтонного населення Київської Русі. Лише з Х ст. ним стали позначати східнослов’янську галузь ортодоксального християнства. Християнська церква, використовуючи зрозумілі для пастви слова, намагалася заохотити людей до нової релігії. Аналогічно надавалися близькозвучні назви храмам ( напр., церква святого Власія на місці капища Велеса, або святого Вита на місці зруйнованого храму Святовита). Первісно слово «православ’я» означало «славлення Богів», тобто язичницьку богослужбу. Прав (Права) — закон, що керує (правує) Всесвітом, а славлення — язичницький ритуал, урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які називалися славами.
        Українське язичництво в широкому значенні означає сукупність релігійних вірувань, які побутували на теренах України, у їхньому еволюційному розвитку, включаючи:
        1) релігію племен і народів найдавнішої доби, яких прийнято вважати предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах;
        2) релігію східнослов’янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття християнства як офіційної релігії;
        3) народно-побутову релігійність, що існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього тисячоліття;
        4) сучасне відроджене українське язичництво.
       Українське язичництво у вужчому розумінні означає етнічну релігію українців.

Історія розвитку
Рідної Віри українського народу

        Етнічна релігія автохтонного населення України має кількатисячолітню історію, старшу від християнства на 7000 років.
        Формування язичницького світогляду предків слов’ян, в тому числі й українського народу, припадає на час переходу індоєвропейської людності до протонеоліту.
        Періодизацію розвитку язичництва в Україні можна розглядати як три великі епохи в житті й світогляді автохтонного населення території України:
        1. Доба Великої Богині Матері (Досварожа епоха) — кам’яний вік з груповим або нестійким парним шлюбом, панівна роль жінки. Культ Рожаниць, Матері-Землі. Закон Прави (ведійська Рита) як гармонія всезагальної рівності, уявлення про Зодіак (приблизно VI-IV тис. до н. е.) — пелазги, трипільці.
        2. Доба Сварога — утвердження віку металу та моногамної сім’ї; уявлення про душу, Права як гармонія рівних, але вже спеціалізованих у межах общини груп (мідний вік, близько IV-ІІІ тис. до н.е.), трипільці.
        3. Доба Дажбога — сина Сварожого, виникнення держави; зростання ролі чоловіка, монополізація знань жерцями, уявлення про безсмертя душі кожної особи, яка корисна суспільству; Права як гармонія нерівності (бронзовий вік, середина ІІІ — ІІ тис. до н.е.), арійці.
        4. Доба Перуна – розвинута держава; панівна роль чоловіка; Права як гармонія феодального суспільтва; наступ інтернаціональних релігій з південного сходу, відхід від природнього способу життя, поступова втрата етнічних знань та світоглядний перехід до монотеїзму (І тис. до н. ч. – ІІ тис. н. ч., залізний вік), арійці, слов’яни, русичі, укрїнці.
        Міфологічна періодизація має свої визначення для кожної з цих чотирьох епох, які в основному збігаються з археологічними: 1 (за нашою схемою) — “золотий вік”, 2 — “срібний вік”, 3 — “мідний вік”, 4 – “залізний вік”. Для характеристики релігійних вірувань давніх дохристиянських часів учені використовують археологічні пам’ятки, а теологи використовують як результати наукових досліджень, так і писемні джерела, наприклад, Велесову Книгу, яка є Святим письмом, і може бути датована скіфо-слов’янською добою, що власне збігається з епохою Перуна нашої схеми.
        Як бачимо, язичницький світогляд пройшов етапи, які в цілому відповідають основним археологічним епохам. Однак, така схема є досить загальною, а назви періодів умовні. Крім того, в межах кожного з цих великих етапів слід виділити і конкретизувати менші періоди. Наприклад, “Доба Перуна” не тому так називається, що Перун має бути головним Богом цього періоду, а тому, що з’являється уявлення про нього як про чоловічу Божественну силу, охоронця війська, загалом як символ арійської цивілізації. Занепад Предківських знань характерний лише для останнього періоду цієї доби – (ІІ тис. н. ч.) принесення чужої віри і примусове її впровадження. Слід враховувати також і те, що занепад етнічної віри відбувся не як природний процес трансформації етнічної релігії від політеїзму до монотеїзму, але монотеїзм, принесений як чуже етнічне явище, загальмував природній розвиток власної етнічноі віри. Перехід від політеїзму до монотеїзму є не закономірним еволюційним явищем, а лише збігом історично-політичних обставин. Однак, і сама чужа монотеїстична релігія, будучи неприродним штучним витвором, виявилася нездатною творчо розвиватися еволюційним шляхом, а отже, лишилася закостенілою, задогматизованою, відірваною від сучасного життя і нового наукового світогляду. Через це штучні монотеїстичні світові релігійні системи рано чи пізно мусять закономірно зійти зі світової арени і поступитися природнім етнічним релігіям, які самоздатні розвиватися на рідному етнічному грунті. У зв’язку з цим, можемо гіпотетично виділити і 5-й етап розвитку релігії як в Україні, так і в світі:
        5. Доба Відродження – (післязалізний вік, ІІІ тис.), відродження етнічних релігій на новому етапі розвитку людства, повернення до Предківських знань, екологізація моралі, природність існування на землі, Права як новий космічний світогляд єдності різноманітного і нових взаємин з Богом-Богами. Як писав Микола Чмихов: “Настання нової епохи дещо випереджає настання відповідного їй природного циклу. Отже ми знаходимося, хоч би одною ногою, в новій історичній епосі”. Початок нової історичної доби він датував 2015 роком як “епоху Водолія”. Сучасний стан Відродження українською Рідної Віри є добрим підтвердженням цього.
        Це Відродження є закономірним наслідком живучості українського етносу. Тому слід зазначити, що язичництво повністю не було знищене з приходом християнської релігії на українські землі.
        Довгий час християнство було релігією лише князівсько-боярської еліти, а народні маси залишалися вірними своїм язичницьким Богам. Навернення до християнства розтяглося на кілька століть. Відомі випадки охрещення язичників навіть у ХІХ столітті (наприклад, за даними «Известий о состоянии и приращении православного народонаселения» у 1847 р. охрещено 1522 язичники). Можемо стверджувати, що етнічна релігія в Україні існувала паралельно з християнством протягом всього останнього тисячоліття, в таємних формах. Не зважаючи на переслідування офіційною церквою язичницької обрядовості, знищення Волхвів (служителів етнічних культів), спалення богослужебних релігійних книг, руйнування храмів і вирубування Священних гаїв, потреба в них не зникла. Народ зберігав більшу довіру до давніх Прадідівських релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома у колі своєї сім’ї: Святвечір, Великодній обід, освячення вогнем чи водою хати або худоби, подвір’я, поля чи зерна тощо. Аналіз наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про українське язичництво свідчить, що синкретизація етнічних елементів зі світовими (в даному випадку — християнськими) відбулася у світогляді й обрядовості українців не раніше ХVІІІ - ХІХ століття. Якщо навіть на початку ХVІІІ ст. маємо згадки про волхвів, з якими веде постійну боротьбу християнська церква, то, очевидно, що народ звертався за послугами до служителів етнічних культів і підтримував зв’язок з Рідною Вірою. Ще на початку ХVІІ ст. християнський чернець Іван Вишенський писав повчання до народу про знищення писанок, колядок, щедрівок, купальських вогнищ, поминальних трапез на могилках покійних родичів, вказуючи на їх язичницький зміст. Але вже в середині ХVІІІ ст. церква, нарешті, зрозумівши марність цієї боротьби, змінює тактику: надавши язичницьким обрядам християнського забарвлення, вона включає їх до своєї практики. З цього часу відбувається інтенсивна синкретизація двох релігій: етнічної і світової. Однак, і ці спроби виявилися малоефективними, хоча й справили певний вплив на народні маси. Формування української інтелігенції, освіченість прогресивно мислячих письменників уже в ХІХ ст. стали поштовхом до переосмислення свого національного минулого і духовної культури етносу. «Руська трійця» (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Юрій Федькович, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький стали предтечами руху відродження національної релігійної культури.
        Їхній внесок у формування поваги до власних національних духовно-культурних основ був надзвичайно вагомим: саме через художні твори цих письменників виховувалась симпатія до рідної міфології серед простого народу. Еволюція поглядів цих особистостей відбувається в переважній більшості через ближче знайомство з Біблією, яка постає в умах національно свідомих людей як абсолютно чужа, а часом і ворожа до нашого етносу. Саме таким був шлях до переосмислення біблійного сприйняття світу в Івана Франка (див. його працю «Біблійне оповідання про Сотвореннє світа в світлі науки», майже увесь тираж якого був спалений християнською церквою). Іншою причиною (як у Т.Шевченка) стає розчарування християнською церквою, очевидність суперечностей між її моральними настановами і реальною поведінкою пастирів та царів:

...У нас
Святую Біблію читає
Святий чернець і научає,
Що цар якийсь-то свині пас
Та дружню жінку взяв до себе,
А друга вбив. Тепер на небі.
От бачите, які у нас
Сидять на небі! Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщенні,
У нас навчіться!.. В нас дери,
Дери та дай, і просто в рай.
Хоч і рідню всю забери!
        («Кавказ»).

        Хоча вже й Тарас Шевченко ясно заявив у вірші «Ликері» про чужість біблійного Саваофа до українців:

...Не хрестись,
і не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
і візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби його — ми люде!
        Бурхливий початок ХХ ст. пробудив національно-визвольні думки української інтелігенції до пошуків національних духовних ідеалів, які б мали своє вираження в релігії. І хоча над багатьма з них ще тяжіли стереотипи мислення недавньої доби, але вже деякі елементи повернення до етнічних праджерел знаходимо і у Василя Пачовського, і в Юрія Липи та ін. В 30-х роках у Галичині видається газета «Дажбог», уже сама назва якої спонукала замислитись над етнонаціональними проблемами, хоча заклик до відродження язичництва як етнічної релігії пролунав відверто лише з вуст професора Володимира Шаяна (нар. в 1908 р. у Львові, пом. в 1974 в Лондоні, похований у Гамільтоні в Канаді на українському рідновірському кладовищі).
        В 1934 році він, тоді ще молодий науковець, став свідком обряду освячення зерна перед посівом, який відбувався на горі Грехіт в Карпатах. В. Шаян, вражений архаїчністю ритуалу, зрозумів, що релігія предків ще жива в глибині народу, хоча й засмічена чужинською ідеологією. Своє завдання він вбачав в очищенні духовної скарбниці українців і поверненні Рідної Віри рідному народові. Саме цій ідеї він присвятив усе своє життя, написавши чимало наукових філософських, етнографічних, лінгвістичних, теологічних праць, створивши «Орден Лицарів Бога Сонця». Саме Володимир Шаян став основоположником руху відродження етнонаціональних релігій як в Україні, так і в Європі. Будучи організатором і першим Президентом європейської Президії Української Вільної Академії Наук (УВАН) в Лондоні, він написав кілька праць про індоєвропейські релігії англійською мовою, здійснив наукові студії й переклади Рігведи (культової пам’ятки ведійської релігії) та Велесової Книги (культової пам’ятки української релігії), видавав альманах «Світання» та окремі випуски «Ордену» (англійською мовою). Нині його праці видані в книзі «Віра Предків Наших» (Гамільтон, Канада, 1987, том 1), а також готується до друку 2 том. В 1972 р. в Канаді його учні заснували Інститут ім. В.Шаяна, який займався дослідженням його архіву та виданням його праць. Перша Громада Рідної Української Віри створена в Канаді у 80-х роках серед українців діаспори, послідовників вчення Володимира Шаяна. Її очолює старший проповідник Мирослав Ситник, громада має свою Святиню Дажбожу в Гамільтоні, де поклоняється всім українським Богам, єдиним у Сварзі.
        Ідеї Володимира Шаяна проникли в Україну лише в час національного відродження на початку 90-х років. В 1993 р. у Києві створена Громада Українських Язичників «Православ’я», яка нині зареєстрована в управлінні релігій і культів, проводить язичницькі богослужби переважно на природі, займається науковим пошуком автентичних джерел Рідної Віри, видає релігієзнавчий збірник «Сварог». Українські язичники вважають Володимира Шаяна основоположником руху Відродження Рідної Віри, продовжуючи його справу. Якщо В.Шаян дав філософсько-теологічні основи віровчення, то Громада «Православ’я» нині працює над створенням популярних молитовників, требників (збірників обрядів), навчальної літератури для віруючих рідновірів, виробленням канонів, моральних засад тощо. Ця робота спирається на наукове дослідження автентичних джерел, на збереження справжніх зразків обрядовості й звичаєвості, відновлення світоглядних основ і моральних цінностей. При Громаді створене також національно-культурне товариство «Світовид», яке займається популяризацією знань про духовну культуру наших пращурів, вивченням обрядових пісень і танців. При Центрі «Світовид» створена виставка-музей Велесової Книги. Рідновіри-язичники мають свої осередки в кількох містах України, які нині проводять роботу щодо офіційної реєстрації, яка поки що посувається досить повільно через упереджене ставлення місцевих властей до українського язичництва. Такі осередки існують у Харкові, Львові, Чернігові, Миколаєві та інших містах і селах України. Влітку 1997 р. Громада Рідновірів м.Гамільтон (Канада) визнала Київ своїм духовним центром і перейшла під протекторат Київської Громади Українських Язичників «Православ’я» з духовним підпорядкуванням Волхвині Зореславі.
       Громада Українських Язичників «Православ’я» вважає себе спадкоємцем і правонаступником етнічної (національної) церкви, яку було офіційно заборонено в 988 р. і домагається офіційної реабілітації Рідної Віри в державному порядку. Громада має свій Статут, своїм віровченням вважає «Волховник», молитовник «Правослов», святе письмо Велесову Книгу та теологічні праці Володимира Шаяна.

Основи віровчення Рідної Віри

         Грунтуючись на текстах культової пам’ятки українського язичництва Велесової Книги, Громада Українських Язичників «Православ’я» уклала Символ Віри та Застороги нащадкам сучасною українською мовою.
       Символ Віри — основні засади віровчення Рідної язичницької релігії, в яких сформульоване українське Богорозуміння. Він читається віруючими як і щоденні молитви, як свідчення їхньої належності до Рідної Віри, а також є обов’язковим при обряді посвячення в Рідну Віру. Символ Віри складається з чотирьох правил (канонів) віровизнання та кінцевого гасла. Наводимо його текст повністю:

1. Вірую:
В усіх Українських Богів,
єдиних у Сварозі,
Вічних і незнищенних,
Як Всесвіт.
2. Вірую:
В триєдність світів Права,
Ява і Нава,
Створених Сварогом,
і удержаних в Ньому.
3. Вірую:
В Божественне народження українців —
Онуків Дажбожих,
і в силу Предків,
Яка перебуває з нами завжди.
4. Вірую:
В радість життя вічного,
В чистоту душі праведної,
Яка ніколи не зникає,
А переходить у нове тіло.

Наша Віра правдива, бо Право славимо!

      Застороги нащадкам — сформульовані сучасною українською мовою стародавні норми моралі української Рідної Віри, якими має керуватись кожен рідновір-язичник у своєму повсякденному житті, щоб жити у злагоді зі своєю совістю і своїм народом. Головна ідея Засторог відображає насамперед національні цінності й пріоритети: вірність своєму Роду і Народу, збереження його самобутніх традицій, рідної мови, Рідних святинь, природи рідної землі. Як найвищі цінності людської особистості стверджується працьовитість, активна позиція в житті, взаємоповага між представниками свого і сусідніх народів, але водночас і людська гідність, відпорність всьому ворожому, засудження рабства й зверхності, чужопоклонства, неприпустимість зради. Між людиною й Богом взаємовідносини довіри, а не страху: Бог — батько, отже рідновіри — не раби божі, а Дажбожі сини й онуки.
       Велесова Книга є основною культовою пам’яткою української Рідної Віри. Написана волхвами на дубових (чи березових) дощечках ще в V — ІХ століттях, вона зберегла для нас не тільки зразки писемності, мови та історії, але й значну кількість язичницьких молитов, засад віровчення, культів, обрядів, світоглядних засад. Велесова книга містить понад 250 Богознавчих понять (в тому числі, імен Богів - теонімів), близько сотні слов’янських власних імен людей (антропонімів), серед яких імена Прабатьків, Волхвів, князів та значних воєначальників. Тут подані також відомості про окремі свята Рідної Віри, пов’язані з природним календарем, назви місяців, тижнів, рецепти ритуального напою, порядок щоденних та святкових богослужб і жертвопринесень, моральні настанови та деякі правила поведінки, кілька легенд про походження Дажбожих онуків та засновників руських племен. Цінним для рідновірів є осмислення авторами Велесової Книги вчення про Наву, Яву і Праву, вчення про Триглава, про живу воду, які писалися саме як повчання для нащадків: «Тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у них — то красен Рай слов’янський; і там Рай-ріка тече, що відділяє Сваргу од Яви» (дощ. 11-Б).
        Хоча автентичність пам’ятки у відомих колах викликає недовіру, мусимо стверджувати, що Велесова Книга подає чимало таких відомостей нашої прадавньої релігії й культів, які досі були невідомі науці, однак вони складають осмислену й досконалу систему. Саме це й може бути переконливим доказом того, що книга не могла бути виготовлена фальсифікатором. Історія знахідки, її прочитання й переклад на сучасну українську мову становить окрему тему, але тут зазначимо, що знайшов дощечки Велесової Книги білогвардієць А. Ізенбек, переписав і дав перше тлумачення тексту Ю. Миролюбов; видрукована вона була в п’ятдесятих роках ХХ ст., а в Україну потрапили лише в 1990 р. Вагомий внесок у прочитання дощечок зробив В. Шаян, а найповніше видання здійснив М. Скрипник. В Україні вперше переклав Велесову Книгу Б. Яценко. Нині Велесова Книга по праву може вважатися Святим Письмом Рідної Віри не тільки українців, але загалом усіх слов’яно-арійських народів.
       “Віра Предків Наших” В. Шаяна — збірник його праць, написаних і виданих у різний час окремими книжками. З 1972 р. Інститут ім. В.Шаяна, створений його учнями в Канаді підготував до друку перший том релігієзнавчих і культурологічних праць свого вчителя, який був виданий в 1987 р. вже після смерті автора.
        До книги увійшла праця «Великий Бог (поза межами науки і теології)», яка стала вступною лекцією до науки Рідної Віри, «Аналіза Влес Книги», «Про Перуна знання таємне», «Проблема Української Віри» та інші праці. Чи не найвищим пафосом і філософською думкою відзначаються праці «Найвище Світло» і «Найвища святість», де В.Шаян глибоко дослідив онтологію і космогонію святості в Рідній Вірі, дав філософське і лінгвістичне осмислення понять Сварги і Сварога, та визначення сутності праукраїнського генотеїзму: «в різних Божествах наші предки вбачали часто різні аспекти проявів продуховленої Вселенної, які всі разом творили єдність» (с. 180), провів аналогію українського Богорозуміння з ведійським «по-різному називають поети і віщуни те, що є одне» (с. 232).
        Волховник: карби язичницького віровчення — короткий переказ сучасною українською мовою основних Богознавчих засад Рідної Віри, що грунтується на автентичних народних джерелах, зроблений Волхвинею Зореславою. Назва «Волховник» також відповідає історичному факту, що в язичників існували книги, які писали волхви, щоб зберегти для народу повчання, моральні настанови, правила обрядів, вчення про Богів, історичні події та ін.
        Волховник сучасних рідновірів-язичників складається з дванадцяти карбів, у яких викладені українські народні легенди про сотворення світу, сотворення Роду, триєдність буття, родовід Богів, радість вічного життя душі, священність і чарівність, український Звичай (закон), духовних провідників, календар (Коло Свароже), храми й святині, домашні святощі й обереги, а також згадані вище застороги нащадкам. Волховник, виданий у 1994 році невеличкою брошурою, є першою спробою Громади Українських Язичників «Православ’я» викласти рідне віровчення у письмовій формі. В подальшому повний Волховник буде містити також новий переклад Велесової Книги, її коментар, опис обрядів, молитви, співи та інші релігійні тексти, якими зможуть користуватися як священики Рідної Віри, так і всі віруючі.
        Правослов: молитви до Рідних Богів — друга книжка, видана Громадою Українських Язичників «Православ’я» у 1995 році, містить автентичні язичницькі молитви українців, які збереглися у Велесовій Книзі та в пам’яті народу, а також незначну кількість сучасних авторських молитов Рідної Віри (зокрема, молитва до Перуна за Україну та Слава велика, яка співається на урочистих богослужіннях). Молитви згруповані за часом, місцем і сферою використання: урочисті (святкові), календарні (молитви Кола Сварожого), щоденні молитви, рослинна магія (при зборі цілющих рослин), лікувальні молитви та ін. В Правослов також включені деякі обрядові пісні, пояснення та поради до молитов. Упорядник книжки — Волхвиня Зореслава.
       Часопис «Сварог» є релігійно-історичним та науково-пізнавальним збірником Громади Українських Язичників «Православ’я». Він видається з 1995 р. двічі на рік. «Сварог» подає матеріали про сучасне відродження Рідної Віри, про давні релігійні обряди та Богослужбу, доповіді провідників релігійних громад на різних міжконфесійних конференціях, публікує наукові дослідження про язичницькі культи, обереги, подає молитви, пісні, сучасні художні твори (зокрема, вірші) про віру наших пращурів, а також критичні матеріали щодо порушення прав рідновірів, сваволі чужовір’я та ін.

Світоглядні засади Рідної Віри

        Вчення про Праву є основою релігійного світогляду українського язичництва, на що звертають особливу увагу волхви, віщуни — автори культової пам’ятки українців Велесової Книги: «Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює живоття наше, і та, як одійде, смерть єсть. Ява тече і твориться в Праві, Нава бо є після них. До тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві єсть Яв» (д. 1).
        Поняття про Праву, що сформувалось ще в часи індоєвропейської спільноти, ідентичне ведійській Риті, яка означає універсальний космічний закон, за яким невпорядкований стан (хаос) перетворюється в гармонійно упорядкований Всесвіт (космос). Права дає лад круговороту Всесвіту. Цей лад збігається з істиною. Права керує Всесвітом і ритуалом (пор. Рита — ритуал, Права — правило, обряд). Права невидима смертними: «закон, укритий законом» (Рігведа, 5.62.1); «Права невідомо уложена Дажбом» (ВК, 1). Права визначається не ззовні, а із самої себе (зсередини), вона визначає все, включаючи і саму себе. Навіть діяння Богів є окремим проявами Прави. Права регулює рух Сонця, дощ, життя рослин, тварин, людей, діяння Богів.
        Другою світоглядною засадою етнічної релігії українців є поняття трьохвимірності світу, про яку розповідає згадана вже перша дощечка Велесової книги, а також Волховник: «Триєдність буття відображена в ідеї священного дерева (Дерева Життя), коріння якого сягає підземних глибин, світу Предків, (минулого часу), світу Нави (Нав’я) — це коріння нашого Роду. Стовбур і гілки священного Дерева уособлюють проявлене буття — світ живих людей, (теперішній час), світ Яви. Крона й листя священного дерева є житлом Володарів вищого світу, світу Прави — світу Богів, які правують Всесвітом, та героїв, які загинули за свій народ і відійшли до Неба Богів, (майбутній час), коли душі зливаються з Богом. При взаємодії небесної і земної сил народжується третя — Синівська сила. Так з триєдності буття постає Рід».
        Віра в божественне народження народу грунтувалася на легендах про кровну спорідненість русичів-українців з Богом, про яку згадує «Слово о полку Ігоревім»: русичі — «Дажбожі внуки», віщий Боян — «Велесовий внук»; а також у Велесовій Книзі: «Славимо Дажбога і буде він наш кровний заступник від Коляди до Коляди» (дощ. 15-А). Боги Прави тут «є нашими Праотцями, бо ж се ми походимо від Дажбога і стали славними від славлення Богів наших» (дощ. 24-В); «Боги наші суть великі родичі» (дощ. 33).
        Багатий пантеон Богів праукраїнського язичництва свідчить про розвинуте Богорозуміння, яке формувалося протягом кількох тисячоліть. Багатопроявність Божественної істоти знайшла своє відображення в постатях багатьох Богів, які мають розглядатися як многоіменна цілісність чи множественна єдність, а не як абсолютний політеїзм (багатобожжя). Для слов’янина-язичника різні прояви Божої сили мали бути названі словом: грім і блискавка — Перуном, весняне сонце — Ярилом, літнє — Дажбогом, водна стихія — Даною, Мокошею, творенням роду опікуються Род і Рожаниці, родючістю поля — Русалки, Берегині і т.д. Велесова Книга зберегла для нас повідомлення про сорок Богів, імена яких записані у 72 варіантах, а також імена покровителів місяців чи тижнів, які досі вважалися втраченими: дощич, листвич, сінич, житниць, пташич, цвітень та ін. Кожне Божество вшановується згідно календаря Коло Свароже, де Батько Сварог — є небесним зодіаком, а його сини Сварожичі — зодіакальними сузір’ями, яких є тринадцять. Найголовнішими в цьому календарі є свята сонцестояння і рівнодення, а також проміжні між ними (всього вісім): Різдво Божича-Коляди, Колодій, Великдень Дажбожий, Русалії, Купайло, Боги-Спаси, Світовид Осінній та Калита. Часом, як і календарем взагалі, керує Числобог: «І Числобог рахує дні наші, чи бути дню Сварожому, чи бути ночі»— записано на одній з дощечок Велесової Книги.
        Кожне з цих свят є певним етапом у сезонних господарських заняттях хліборобського народу, яке починалося спеціальними благословеннями, моліннями, жертвопринесеннями. Поняття жертви має своє обгрунтування у Велесовій Книзі: «Жертву тобі правим — вівсяне борошно, і так співаємо славу і велич твою» (дощ. 31); «Боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лиш плоди, овочі, квіти, зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди» (дощ. 24-Б). Під час моління жертва кладеться у вогонь, а жертводавець спостерігає за тим, як Боги приймають його молитву (напрям диму, колір вогню тощо), решта жертви розподіляється між віруючими, роздається дітям.
       Українське язичництво має свої культи: Землі-Матері, Батька-Неба (Сварога), Живої Води, Вогню-Сварожича, Предків, Дерев, Лісу, Хліба та ін.
        Українському язичництву притаманний світоглядний дуалізм, однак ставлення до нього відрізняється від привнесеного світовими релігіями: добро і зло, день і ніч, вогонь і вода, чоловік і жінка (плюс і мінус) розглядалися як нерозривна єдність. Язичник не ставить перед собою проблему боротьби білого з чорним, розуміючи, що саме існування обох начал породжує гармонію Всесвіту. Ця мудрість була відома ще далеким пращурам слов’ян: «Це не може бути іноді, якщо хтось не втримався б і сказав нерозумне про Чорнобога, а інший у радогощах про Білобога» (ВК, дощ.22); «Білобог і Чорнобог б’ються — і ті Сваргу (Небо) тримають, аби світу не бути повергнутому» (дощ. 11-А). Єдність природнього (матеріального) і духовного (ідеального, божественного) була головною засадою життя і побуту язичників. Чистота тілесна має наблизити людину до чистоти духовної, тут немає ні відречення від світу, ні чернечого аскетизму — він неприродній.
        Легенда про народження Дажбожих онуків передує християнському «непорочному зачаттю», яке навіть сучасними віруючими розуміється буквально. Язичницькі Рожаниці, запліднені Дажбогом (духовною субстанцією), народжують Дажбожих отрочат, яких приносить Велес (Бог земного, матеріального світу). Міфологема єдності духовного з матеріальним оформлена поетичною легендою, без якої немислима будь-яка релігія, її ідеальна чистота ще не примітивізована, не перенесена на конкретних «історичних» осіб, як зробили це світові релігії.
        Язичницькі таїнства і обряди, що збереглися, існуючи паралельно з офіційним християнством: творення роду (весілля, вінчання), священної жертви (причастя), смерті й безсмертя (поховання, перехід душі до царства Сварога), посвята (вікові та станові ініціації), введення у віру (показ Богам новонародженого), наречення (надання імені) та ін.
        Уявлення про душу сформувалось у слов’ян досить давно. Душа — це тонкий, неречовинний людський образ; за природою, щось ніби пара, повітря чи тінь. Вона є причиною думки і життя в тій істоті, яку вона одуховнює. Вона володіє свідомістю і волею свого тілесного господаря в минулому й теперішньому. Душа здатна залишати тіло і швидко переноситися в різні віддалені місця простору. Вона невидима, але має й деяку фізичну силу. Душа з’являється людям під час сну або безсоння як привид, відділений від тіла, але схожий на нього. Матеріально душа пов’язана зі зрачком ока, з пульсацією серця (кров’ю), легенями (диханням): слова дихання, дух, душа — у всіх слов’ян вважаються синонімами. Душу також уявляють у вигляді вогню, зірки, пари, вітру, птаха, метелика тощо.
        Віра в потойбічне життя душі сформувалася в трипільському суспільстві і закріпилася вже в арійські часи (близько II тисячоліття до н.е.). У слов’ян безсмертя душі пояснювалось постійним обертанням душ через світи Права (Боги посилають душу на Землю), Ява (отримання тіла) і Нава (перехід до царства Предків), яке поступово вливається у світ Прави, отже — кожна душа по смерті повертається до Сварога. Тіло — одяг душі, який дає Бог. Саме тому міфологема про божественних пряль — Богинь Долі, які тчуть людську сорочку, така живуча в ментальності українців. І досі існує поняття священної обрядової сорочки, якою сповивають новонародженого, весільної сорочки, яку вдягають на оранку або сівбу. Щоб оздоровити людину, язичники занурювали її у священні води джерела або обливали водою зі священної криниці, бо пошкоджену життєву тканину слід відновлювати живою водою того джерела, де живуть віщі прялі. Відомий також обряд спалювання сорочки хворого і вдягання його в нову сорочку. Подібний обряд здійснюють сучасні громади етнічної віри як відхрещення від чужовір’я. Обряди язичницької релігії виявилися надзвичайно живучими, значна частина їх перейшла до християнської церкви, надавши чужим божествам етнічного забарвлення.

Обрядовість і календар

        Життя українського язичника від народження до самої смерті супроводжується певними ритуалами, що українською мовою називаються обрядами і означають «порядок, лад», тобто ряд послідовних дій, що мають свої правила, які слов’яни виконують щодня. Давнє слов’янське значення слова ряд — черга, шеренга, а також — договір, угода. Це слово має також і конкретне значення: ряд — збиті з дощок столи з лавами, які наші пращури збивали спеціально для частування великої кількості людей на весіллях, поминках, інших родинних урочистостях (пор. також торгівельний ряд на базарах). Саме «обрядування» первісно означало обхід гостей по рядах з частуванням (стравами, напоями), без якого не обходилося жодне із язичницьких свят. Відомі ритуальні бенкети, які називалися братчинами, і відбувалися після кожного Богослужіння, особливо на великі свята сонячного циклу Кола Сварожого, коли, окрім частування, передавалася по ряду ритуальна чаша або ріг — символ добробуту. Кожен учасник братчини, тримаючи ріг зі священним напоєм, виголошував славу Богам і передавав його далі за ходом Сонця (посолонь, тобто справа наліво). Пізніше слово обряд стали застосовувати до всіх родинних чи святкових народних церемоній.
        У язичницькій вірі найбільшими родинними святами кожної людини є три: народження, весілля і похорон. Сучасникам важко зрозуміти, що похорон може бути урочистою подією, однак давній язичник розумів свій перехід до світу Нави як свято поєднання зі своїм Родом, але вже в новій якості — у гурті Предків. Поряд із цими головними етапами людського життя відзначалися ще й проміжні: посвячення в Рідну Віру, наречення дитини (надання імені), вікові ініціації (в один рік, у сім років і на повноліття), а також станові ініціації (посвячення у воїни, висвячення в духовний сан тощо). Багато обрядів пов’язаних з важливими подіями життя родини: побудовою, переходом до нової хати, купівлею худоби, вигоном її на пасовище, оранкою, сівбою.
        Та найбагатшими залишаються календарно-обрядові звичаї, які в давні часи строго узгоджувалися з астрономічним станом космосу, завдяки чому в українців виробились космогонічні міфи про Сотворення світу, великодні, купальські, обжинкові релігійні тексти, що дійшли до нас у фольклорних записах.
        Язичницький календар має назву Коло Свароже: «Мати-Птиця співає про дні ті, і чекаємо на часи, коли крутитися стануть Кола Сварожі до нас, і часи ті настануть для нас» (Велесова Книга). Коло Свароже наших предків — це сучасною мовою зодіакальний круг. Сварог — чоловіче втілення Всесвіту, Бог-творець Всесвіту, небесний коваль, що викував світ, створив перших людей, населив Землю живими істотами, став покровителем шлюбу і сім’ї. В індоєвропейській традиції Сварог (ведійський Тваштар) зображався з топірцем у золотих руках, звідси й відомий вислів про «золоті руки» означає майстра, творця. В Рігведі він має ще епітет «прекраснорукий», тобто Бог-митець. Сварог — творець усіх живих і мертвих форм природи. Він є втіленням космічних потуг: світла, вогню й повітря. Він — батько зодіакальних сузір’їв (Божичів), які отримали по-батькові — Сварожичі: «Се Отець Сварог, а інші суть Сини» (Велесова Книга, дощ. 22).
        Сварог вшановується в різних обрядах Кола Сварожого як універсальна постать Божественних потуг: «Сварог, що створив світло, це Бог світла, і Бог Прави, Яви і Нави, се маємо їх як істину» (Велесова Книга, дощ.15-А). Сварог починає Різдвяні свята (21 грудня, зимове сонцестояння), тому в Богослужіннях сучасних громад Рідної Віри йому в ці дні готується дванадцять або тринадцять страв (згідно з відродженим календарем і залежно від кількості місяців у році), читаються спеціальні молитви. На Різдво Божича-Коляди також згадується Числобог — Бог Часу. Походження цього Бога сягає індоєвропейських часів. У греків йому ідентичний Кронос (пор. хронологія — рахунок часу), у римлян — Сатурн, якому присвячувались сатурналії — зимові свята, подібні до слов’янської Коляди. За Велесовою Книгою, Числобог рахує дні і ночі (згадана вище дощ.11-Б). Дітям, які народжувалися в різдвяні дні надавалися імена, значення яких пов’язувалось з колом, наприклад поширеним було ім’я Коловрат, Колобуд (дослівно «коло вертящий», «коло пробуджуючий», тобто той, хто будить Сонце).
        На другий день Різдвяних свят здійснюються обряди на честь Рода — Прабога, творця людського роду. Род — духовна енергія Пращурів, яка єднає усі покоління: покійних, живих і ще ненароджених, отже, він є ядром, що зміцнює народ і формує його майбутнє. Рода і Рожаниць «годують» кашею, пирогами, варениками й самі прилучаються до цих пожертв.
        На дванадцятий день після Різдва — обрядове освячення води, що припадає переважно на 1-2 січня (Водокрес), адже саме в цю ніч починається рух вод до весни, відбувається зміна полярності води (так звана «жива вода»). Ці свята ідуть під знаком Богині Дани — втілення жіночого першопочатку Всесвіту, що складає пару протилежностей з Вогнем (Сварогом).
        На межі січня і лютого відбуваються обряди вшанування Богині Стрічі (слов’янська Стріча — дослівно «добра Доля», її антипод Нестріча), тому ці обряди мають назву Стрітення, і означають «стрічу» Зими з Весною, які в давні часи супроводжувались інсценізацією боротьби холоду з теплом, молитвами про добре літо, умилостивленням добрих сил природи. В цей день пробуджується громоносна сила, тому освячується «громична» свічка, яка вважається оберегом від блискавки, а також лікувальним засобом від різних хвороб.
        Найбільшим святом після Стрітення в лютому є Чортовий тиждень, який супроводжується своєрідними маскарадами, рядженими, загальними веселощами. Покровителем цих обрядів є постать Велеса — Бога таємничих знань, музики, поезії, який є зв’язковим світів Нави і Яви (духовного світу Предків з живими нащадками). Він — Бог честі, присяги, а також і матеріальних благ, покровитель тварин. Давнє значення цих обрядів полягало в освяченні кожного подвір’я, господарства рядженими волхвами (в масках тварин), що мало сприяти родючості, добробуту родини. Саме карнавальне вбрання учасників дійства стало причиною християнського перекручення образу Чорта, як волохатого, рогатого, хвостатого. Чорт, Чорнобог — символ ночі, зими, холоду, але водночас і таємничості, рівноваги в природі, відвертості, ворожіння, адже ніч виявляє деякі речі, невидимі вдень (наприклад, сузір’я, що є провідниками до певних Божественних сил, Чумацький шлях та ін.).
       Свято Колодія, що відбувається в кінці лютого вказує на те, що «Коло діє», тобто наближається до весни, до Великого дня (після весняного рівнодення), коли Сонце переможе темряву. Щоб наблизити цей час, кожна істота має знайти пару. Тому обрядовість Колодія покликана символічно «покарати» порушників звичаю, тих, хто не одружився в попередньому Колі Сварожому і побажати їм знайти пару в наступному Колі (від Колодія до Колодія). Неодруженим парубкам чіпляють до ноги «колодку» (фалічний символ), приспівуючи при цьому жартівливих пісень, які мають примусити замислитись і спонукати до одруження.
        Настає весняне рівнодення, а в неділю за ним — Великдень Дажбожий (наші предки не пов’язували його з повним місяцем), адже це було свято Сонця. Дажбог, за визначенням В.Шаяна, — животворне горіння в душі нації, батько людського щастя, добра, блага, любові, тобто Добростану. Саме тому в цей день був звичай обрядового цілування на знак добра і любові та взаємного обдаровування писанками — символами відродження природи.
        На двадцять п’ятий день після Великодня святкується Рахманський Великдень, або Середа Права. Сучасні Громади Рідної Віри пов’язують цей день із вшануванням духовних законів Прави, тобто Всесвіту. Шкаралупа від великодніх писанок в цей день пускається на воду річок, що пливуть до моря — цей обряд символізує обмін інформацією з духовними силами індоєвропейців (в образі «рахманів» — брагманів).
        22 квітня — свято Лади — Богині жіночої пристрасті, материнства. Вона — старша Рожаниця, мати двох першопочатків життя Лелі (втілення води й жіночості) і Полеля (втілення вогню й чоловічої сили). У цей день також вшановують і молодшу Рожаницю, Лелю (або Лялю) — Богиню дівочого кохання. На її честь водять хороводи — «лельники». Дослівно Леля, Ляля означає « лялечка, маленька дівчинка», так називають і дівчинку, навколо якої водять обрядове коло, і яка після обряду обдаровує всіх учасниць дійства обрядовими стравами, гостинцями. Ім’я Ляля надають дівчаткам, які народжуються близько до цієї дати.
        Наступного дня, 23 квітня вшановуються чоловічі сили природи: Ладо (чоловіча пара Лади), Ярило — Бог весняного Сонця й розквіту. Ладо згадується у Велесовій Книзі як Бог-Предок, який відкрив достойному русичу Квасурі секрет приготування священного напою сури, якою слід прославляти Богів Прави (дощ.22). Хлопчиків, народжених в цей день, називали іменами з коренем Яр — плодючий: Ярець — народжений на Ярила, Яролик — подібний лицем до Ярила, Ярополк — військо Ярила, Ярослав — слава Ярила, Ярун — родючий, життєдайний, Ярчик — пестливе від Яр та ін. Велесова Книга стверджує: «Ярбог править весняним цвітінням і Водяниками і Лісовиками і Домовиками» (дощ. 38-А).
        2 травня молять Богиню Живу про життя і здоров’я. За повір’ями вона перевтілюється в зозулю й кує (пророкує), скільки років житиме людина. В середині травня (сьомий тиждень після Великодня) здійснюються обряди русалій. Русалок є «тридев’ять сестріниць», які опікуються певними рослинами, тому їхні імена пов’язані з назвами квітів і трав («Сварог», 1997, вип.6). На русаліях вшановується й Берегиня — жіноча продукуюча сила природи. Її ім’я дослівно означає «народжена на березі», що вказує також на її зв’язок з водою. Загалом Берегиня славиться на всі жіночі свята: Рожаниць, Русалії, Мокоші, Дани, Долі та ін. У Велесовій Книзі Берегиня згадується як провісниця славних перемог русичів, і в цьому сенсі вона зливається й з образом Матері-Слави.
        Червневі обряди присвячуються переважно Світовиду (літньому), Вогнебогу (Симарглу) та Купайлу, що символізують літній небесний вогонь — сонцекрес (сонцестояння), кульмінацію денного світла (найдовший день). Купальські обряди присвячуються шлюбу молодих пар, які тут освячуються живим вогнем і живою водою та зустрічають вранішнє Сонце, щоб прославити його піснями, після цього молодята просять благословення у батьків і священика — волхва.
        20 липня починаються обряди перунування. Перун — принцип божественного прояву в блискавці й громі — несе енергію очищення, дає рухливість і життєву потужність всім істотам. Він, покровитель воїнства, за Велесовою Книгою, ви вав чарівний меч, яким русичі перемагають ворогів. Чоловіки вшановують його всенічною братчиною біля дубів. Жіноча пара Перуна — Перуниця, Летениця, або Блискавиця (Молонья) святкується на третій день після чоловічої братчини.
        Серпневі обряди Рідної Віри присвячені переважно Богам Спасам; у Велесовій Книзі цей період називається «спасиць». За даними етнографії в давні язичницькі часи таких днів було багато, вони стосувались освячення кожного нового плода чи овоча перед вживанням і не прив’язувалися до певних дат. Відомі назви Спасів: хлібний, маковий, медовий, яблучний, горіховий, ягідний, грибний, полотняний (освячення першого полотна з нових конопель чи льону) та ін.
        Осінній Світовид припадає на осіннє рівнодення і символізує прощання з сонячним світлом, після якого Коло Свароже вступає в період Корочуна, найкоротшого дня, найтемнішої частини року. До ХІІ ст. у храмі Світовида, як і на Великдень, служили всенічну, освячували високий коровай (іноді досягав висоти зросту людини), але вже з нового врожаю. Нині громади Рідної Віри в цей день ходять до статуї Світовида, де з піснями й хороводами покладають йому на голову вінок з квітів та колосся.
        З цього часу панує Бог осіннього сонця Овсень і зимового — Сивбог (Сивобог). У Велесовій Книзі записано про Овсяну велику й малу (дощ. 37-А), а з обрядів відомі засівання вівсом і викликання Овсеня — вівсяного духа (у білорусів). Овсень споріднений також з давньоіталійським Ауселом та етруським Усілом. В Росії його іноді називають ще Таусень. Відомі імена Овсяник та Овсеня, які надавалися дітям, народженим у цей період Кола Сварожого. Сивбог — Бог старості, слабкості, холоду, символізує спад напруги Живи, зимову старість року; він керує періодом від осіннього Світовида до зимового сонцестояння, після чого передає владу Коляді. До Коляди готуються заздалегідь: вже на свято Долі (24 листопада) дівчата здійснюють обряд на честь Вишні, Вишени — жіночий аналог Всевишнього — ставлять вишневу гілочку у воду, запитуючи Богиню Долю про коханого парубка. Якщо вишня розцвіте до Різдва, буде щасливе подружжя. 30 листопада починаються калитянські вечорниці, спрямовані через спільні веселощі, пісні, танці, розваги молоді сприяти знайомству парубків і дівчат, вибору пари. Тому головні обряди йдуть під знаком Долі, яку закликають, умилостивлюють подарунками, стравами (каша, вареники). Вважають, що слов’янське ім’я Доляна надавалося дівчаткам, народженим у цей період, і означає «долина дочка», тобто улюблениця Долі. Саме ж ім’я Богині Долі означає «частка, частина».
        Коло Свароже завершується періодом Чорнобога, який є символом ночі, зими, холоду, що фактично створює природну рівновагу у Всесвіті: «Білобог і Чорнобог б’ються і тим Сваргу тримають, аби світу не бути повергнутому (ВК, дош. 11-А). Його символи - Чорновіл, Чорнотур — такі імена надавали хлопчикам, народженим в третій декаді грудня перед Різдвом. На жаль, християнська ментальність наклала на цей образ свою символіку («антипод Бога»), яка заважає розумінню Чорнобога як необхідної врівноважуючої сили космосу, Бога, що сприяє гармонії, врівноважуючи Всесвіт.
        Від Коляди до Коляди крутиться Коло Свароже — завершується одне коло обрядів і починається все спочатку... і так без кінця-краю.


Основні публікації Галини Лозко

1. Волховник: карби язичницького віровчення. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1994.—16 с.
       2. Лозко Г. Іменослов: імена слов’янські, історичні та міфологічні. — К.: Сварог, 1998. — 176 с.
       3. Лозко Г. Українське язичництво. — К.: Український Центр духовної культури, 1994.— 96 с.
       4. Лозко Г. Українське язичництво. — К.: Фотовідеосервіс, 1995. —120 с.
       5. Лозко Г. Українське народознавство. — К.: Зодіак-ЕКО. 1995. — 368 с.
       6. Правослов: молитви до Рідних Богів. — К.: Світовид, 1995. — 96 с.
       7. Lozko Н. Rodzima wiara ukrainska. — Wroclaw, Toporzel, 1997.— 126 s (Рідна українська віра. Переклад польською мовою).
       8. Берегиня України.— К.: Мистецтво, 1996 (Лозко Г. Коло Свароже 1995-96).— 288/10 с.
       9. Українські символи.— За ред. М. Дмитренка.— К.: Народознавство, 1995 (Лозко Г. Українські символи та священні знаки. Дерева та кущі. Тварини і птахи).—140/20 с.
       10. Релігієзнавчий словник, За редакцією А. Колодного і Б. Лобовика.— К.:Четверта хвиля, 1996 (статті Лозко Г.: Велес, Відьма, Віщуни, Вогнепоклонство, Волхви, Волховник, Дажбог, Диявол, Дідько, Домовик. Замовляння, Лісовик. Мавка, Перевертень, “Православ’я”, Рідна Віра, Стрибог, Світовид, Язичництво, Яровит).— 389/20с.
       11. Історія релігії в Україні.— Т. 1: Дохристиянські вірування. Прийняття християнства.— К.: Укр. Центр дух. культури, 1996 (Лозко Г. Релігійна святково-обрядова культура давніх українців. Двовір’я в українській релігійності).— 384/60 с.
       12. Мала енциклопедія етнодержавознавства.— К., 1996 (статті Лозко Г.: Етнічна дерматогліфіка. Етнічні складники українського характеру. Етнографія в Україні. Мова і національна психологія. Палеоантропологія. Соматична антропологія. Соціопсихічні складники українського характеру. Українська етноніміка. Українське язичництво. Етнографічне районування України. Атрофія національного почуття. Гіпертрофія національного почуття. Д. М. Овсянико-Куликівський).— 942/13 с.
       13. Абетка етнополітолога. Під редакцією академіка УАПН Ю. Римаренка. — В 2 т.— К.: Школяр, 1996.— T.I.— 224/4 с.
       14. Світова та вітчизняна етнодержавницька думка. Під ред. Ю. Римаренка. — Київ, Донецьк, 1997.— 320/2 с.
       15. Хрестоматія з української літератури. — Укл. Жебка І. Жебка М.— К.: Наук. думка, 1997 (Лозко Г. Український Олімп).—502/23 с.
       16. Навчально-тематичні плани і програми курсів підвищення кваліфікації вчителів-предметників при обласних інститутах післядипломної освіти та вищих учбових закладах.— За ред. Данилової Г.С.—К.: УІПКККО, 1997 (Лозко Г. Навчально-тематичний план і програма з українознавства).— 170/38 с.