ХРЕСТИЛИ НАРОД У ВЛАСНІЙ КРОВІ ЙОГО...
Іван ОГІЄНКО
(Іларіон, митрополит)

        ...Охрестити киян — це не значить охрестити українську землю: держава Володимира була дуже велика, а тому й роботи для охрещення всього українського народу було надзвичайно багато — це була робота не для одного покоління людей.
        Літопис, звичайно, досить просто уявляє собі всю цю роботу. По охрещенні киян, коротко каже літописець, “почав Володимир ставити по містах церкви та священників та зганяти (приводити) людей на охрещення по всіх містах та селах”. Звичайно, було це зовсім не так просто: нелегко було охрестити киян, де багато було інтелігенції, що здавна тяжіла до християнства; але охрестити всю іншу Україну, особливо сільську, — то був уже труд непосильний для однієї людини, хоча б і такої рішучої, яким був князь Володимир. Отож, треба думати, що хрещення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров’ю українського народу, що боронив батьківську віру.
         ...У нас звичайно прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охреститись, а вдячний народ зараз же відцурався віри батьків своїх, зрадив цій вірі і прийняв християнство.
        Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося хрестити народ у власній крові його, доводилося хрестити його вогнем і мечем. Володимир Великий проголосив християнство державною вірою, а віру попередню, “язицтво”, заборонив. Але ж ми всі добре знаємо, що від оголошення закону до його проведення в життя — дорога немала.
        ...Загал народу навіть у Києві не хотів хреститися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наймане вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти в Дніпро за Перуном; багато повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше — сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі...
        Поза Києвом справа була вже зовсім не легкою — коли приходило військо для охрещення, народ утікав і ховався в лісах, яких тоді було досить; а кого урядники встигли-таки схопити й охрестити, той все одно тримався старої віри в загальному, морі її, коли відходило військо... А з насильного охрещення не робив собі клопоту.
       Стара українська віра своїми представниками перед Богом мала так званих волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший у родині виконував у нас обов’язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали волхви великий вплив на народ. Ось ці наші волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня агітація проти християнства була сильна та реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив свою стару віру, а почасти доніс її й донині...
        Звичайно, державна влада вела гостру боротьбу власне з цими волхвами, ловила їх і катувала немилосердно.Старі джерела наші, головним чином літописи, не люблять розповідати про боротьбу народу проти християнства — вони звичайно малюють, що народ із радістю приймав нову віру, охоче зраджуючи старій. Але час від часу прориваються й у них вістки про цю запеклу боротьбу.

(уривки з книги Огієнка І. Українська церква. — К., 1993. — С. 55-63).


Скільки було киян в часи їхнього насильницького охрещення нам невідомо. Найближчі дані маємо за ХІ ст. — 50 тисяч чоловік. Кількість людності Києва часто змінювалась, так у середині XVII ст. тут мешкало 10-15 тис. Нині киян понад 3 млн.