Володимир ШАЯН

ДЖЕРЕЛО СИЛИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
(Теоретико-ідеологічні основи)

Фольклор і державницька свідомість

       На Гуцульщині молодий жених у весільному обряді називається “князь”. Його “дружина”, себто його весільні друзі-ровесники - “бояри”. Князь із дружиною їде на конях і церемоніальним обрядом запрошує на своє весілля гостей. Прив’язують коней до “опасання” хати, заходять до світлиці, кланяються по-козацьки і кажуть:
        “Просили вас батько, просили вас мати, і я вас прошу - прийдіть до мене на весілля”.
        В цей найбільший день у житті, молодий легінь немов справді стає молодим князем. І він, і його дружина одягнені в багату традиційну одежу гідну лицарів-дружинників.
        Цей приклад ми подали тому, що і “князь”, і “бояри”, і “староста” - це суто державницькі поняття, що мають свої коріння в своїй українській державі княжої доби. Молодий парубок у весільному обряді переживає, персоніфікує, немовби втілює в собі постать чи образ князя. В той великий день він ніби справжній князь, а його друзі стають підвладною йому дружиною боярів. Усі ті уявлення виразно й очевидно пов’язані із “зразками” з княжої доби. Для самого обряду вони потрібні - як вияв прагнення величі і слави, що повинні характеризувати цей великий день корону життя: вінець, що його кластимуть на голову князя. І саме тут потрібний “образ” чи “взір” князя і лицарів, як носіїв найвищої гідності слави і честі. В цей день молодий парубок із благодаті весільного обряду, що його відчуває народ як таїнство, стає “князем”, і саме від того обрядово-таємничого обряду, а з другого боку - державно-традиційного елементу весілля стає гідним і славним.
        Цей маленький фрагмент фольклорного обряду ми подали як ілюстративний приклад, що показує, як зберігалися державні ідеали в українському фольклорі.
       В таїнстві Щедрого Вечора бачимо наспівування “молодому соколові” думи про славу. Про найбільшу славу Святослава, що “блискає мечем - ясним Місяцем”, озброюється і збирає соколів-лицарів, йде з ними в далекі землі, щоб “кониками з військом бити ворога”. Князь-герой, що погорджує золотом, а любить гострий меч і зброю.
        Нашіптують “молодому соколові”, щоб збудити в нього прагнення до слави. Воно існує, приспане в його душі. Воно ж - основа його метафізичного існування. Цей життєтворчий гін треба пробудити в душі молодого лицаря з допомогою образів про подвиги і славу. Тоді, як завершення його перемог, він одержує... прекрасну дівчину, князівну його мрій.
        Впродовж довгих століть уява народу кружляє, мов заворожена, навколо лицарського циклу пригод, подвигів, героїзму... Маємо тут на увазі народні епічні поеми, що процвітали рівнобіжно з літературою у княжих дворах.
        Обидві ці форми української літератури нерозривно пов’язані між собою тематикою і - що найважливіше - спільним світовідчуванням та спільними ідеалами.
В новішу добу лицарський цикл народних дум був заступлений циклом козацьким. Емоційна і ідейна пов’язаність з ідеалами козацтва багато міцніша, ніж у лицарсько-дружинницькій добі. Традиція зв’язку народної творчості з державними ідеями не переривалася.
        Цю саму пов’язаність можна ствердити і в правзорах та взорах українського національного вбрання, навіть у багатогранності його змін крізь доби і століття.
З цього погляду треба глибше проаналізувати український фольклор. Але і з поданих прикладів видно, що у фольклорі збереглися традиції та ідеали Української держави, а разом із тим - глибокі, ще не проаналізовані поклади власної духовності, яка постійно виявляється у державницькому й культурно-творчому процесі.
        Новітнє вчення про фольклор уже усвідомлює собі складність цього питання, зокрема цікавий під тим оглядом український фольклор.
        Перш за все треба сказати, що разом із знищенням Української держави пропали цілі поклади скарбів українського фольклорного мистецтва і культури. Доступними для нас залишилися лиш молодші їх наверстування. Але й в них збереглися основні ідеї, а зокрема і свідомість національної і духовної своєрідної окремішності нації.
        Тут треба підкреслити той факт, що в добу української бездержавності, в час неволі, коли Україна опинилася під тиском інших центрів, українська нація зберегла себе як свідома, окрема від інших історіотворча одиниця, великою мірою завдяки своєму фольклорові. Це ті українські пісні, українські обряди, звичаї, український одяг, українська писанка, вишивка, колядка, щедрівка, гаїлка, чи навіть коломийка, аркан і гопак, українське весілля чи похорон, - вони зберегли своєрідність і свідомість нації. Бо всі ті вияви це не тільки зовнішні форми, не тільки самі краски і сама поведінка, а й зовнішній вияв суцільного світогляду і віри, головно - вияв тієї утаєної красотворчої, життєтворчої та історіотворчої сили, що зберігається на дні душі нації і є джерелом її життя, якимсь таємничим правзором і ідеалом. Цей ідеал безперервний у його творчому вияві, він втілюється у житті нації, її історії, спрямовує націю до її повного усвідомлення і завершення як цілісності.
        Тож нічого дивного, що новітнє українське відродження починається разом із свідомим уже плеканням і вивченням цінностей українського фольклору.
        Шевченко також користувався збірниками народних пісень та етнографічних дослідів його безпосередніх попередників, користувався ним у своїй творчості, бо бачив у них велику цінність. В нього найяскравіше бачимо нерозривну пов’язаність фольклору і національної культури. Так відкривається таємниця потенцій українського фольклору.