Володимир ШАЯН

ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ ВІРИ

       Історія України, як вона починається у хроніках християнських літописців, відбиває маленьку і тільки пізню частину справжньої і старовинної історії України. Ні один історик не має сьогодні про це сумніву. Починати історію України від християнства і декількох князів перед Володимиром, було б сьогодні неграмотністю історика як ученого.
         Вже само “Слово про похід Ігоря” засвідчує ще в дванадцятому столітті, що була пам’ять і школа старої історії в лицарських і письменницьких кругах про часи Бусові, про часи ґотських дів над Руським Морем, про невідомі нам перемоги над Шаруканем, про цілі епохи названі там “віками”, про “сьомий вік Трояна” - (а де ж шість перших?) - словом, була ціла величава історія, яку пробують учені відтворити із археологічних дослідів, із могил, із черепків, чи з розсіяних згадок у творах істориків інших народів.
        Мусимо ствердити основний факт, що вся наша старинна історія пропала разом із приходом християнства. Залишилися її дрібні сліди в самих хроніках християнських монахів, які для слави династії княжого роду не могли не згадувати про їхніх предків, що княжили перед Володимиром на імперському престолі Києва.
        Отже, на переломі цієї старинної і нової доби зустрічаємося з фактом зміни віри. Князь Володимир покидає слов’янсько-українську віру своїх предків і приймає віру християнську. За допомогою привезених чужих священиків і державного апарату поширює християнство переважно примусом і робить його державною вірою. Слід вже в цьому вступі ствердити, що це накиненe згори християнство могло утриматися тільки завдяки своєрідній формі витвореного народом двовір’я, яке утрималося до сьогодні при постійній боротьбі, витискані чи затискані з боку християнської церкви та її апарату проти елементів і залишків староукраїнської віри. Висвітлення цієї боротьби мусить стати предметом окремих дослідів.
        Всі історики погоджуються з тим, що цей факт зміни віри серед пануючої верстви України мав переломне значення в її історії. Очевидно.
        Що таке віра народу?
        У вірі народу знаходять свій вияв найвищі розвоєві ідеали народу. Формуючи свою віру, нарід формує своє ставлення до Бога, до світу, до людей, до себе самого. Віра народу є виразом його духового розвитку. В її вияві складає нарід іспит із того, як високо піднявся він у розумінні Бога і світу. У вірі закріплює нарід свій образ Бога, тобто спосіб, як він його розуміє і бачить.
        На певному ступені розвитку бачать народи Бога (чи теж Богів) антропоморфічно, себто уявляють собі його як наділеного цілою низкою людських прикмет.
Нарід із нахилами до жорстокості, з прагненнями підбивати, винищувати та упокорювати інші народи, буде уявляти собі Бога, як жорстокого тирана, як людину наділену “абсолютною” владою. Бог у такому уявленні гнівається, піниться від злості,.. “розливає чашу свого гніву”,.. тощо. Своє прагнення грабувати, мордувати і винищувати інші народи такий нарід проголосить як накази свого Бога. Цей “Бог” наказує йому вирізувати мечем усіх мужчин із кожного здобутого міста і дозволяє насилувати взятих в рабство жінок....
        Інші народи уявляють собі своїх Богів як найкращих, ідеальних людей, наділених знову ж таки прикметами їх національного характеру. У своїх Богах плекають вони ідеали своєї людськості. Їхній Бог - це найкращий Чоловік, якого можна лише собі уявити. Це їхній ідеал людини, втілення національного розвоєвого ідеалу. В такому смислі можна сказати, що народи творять собі Богів на образ свій і подобу...
        Так само закони релігійної етики відповідають ступеневі морального розвитку даного народу. Словом, віра народу дає нам уявлення про його духове життя. Вона є його виявом і рівночасно найвищим завершенням. По вірі народу можна пізнати найглибше душу і характер народу.
        Не треба нічого доброго сподіватися від народу, віра якого наказує йому вирізувати мечем усіх мешканців міста і таким чином здобувати цілий світ. Було б смішно чекати від таких різунів спасіння, - це значить нагадувати риб, що повірили в “спасительство” чаплі.
        Слід однак виразно ствердити, що коли народні звичаї й пребагатий український фольклор утрималися продовж тисячі літ, то це сталося всупереч волі і наставленню церкви, яка не змогла їх знищити. Вони виявилися сильніші за неї. Зрозуміло, чому саме вони відіграли таку важливу роль в збереженні окремішності українського народу в час, коли в церквах велися проповіді чужими мовами наїздників чи смертельних наших ворогів.
        Коли, врешті, усвідомимо собі і оцінимо нігілістичний вплив церкви в добу феодалізму в питанні творення церковного денаціоналізму, коли зважимо, яку сумну роль відіграло християнство за часів Хмельницького і, який жахливий розбрат внесла справа церковних уній з католицтвом?
        Коли зважимо, що увесь час існує двовір’я політичного і релігійного світогляду народу; коли зважимо нарешті, що церква продовж всього свого існування змагається за захоплення саме політичних впливів і навіть за світську владу в ім’я нігілістичного денаціоналізму? Коли зважимо те все і багато інших мотивів спокійно і безпристрасно, тоді справді зрозуміємо, що українська культура з прийняттям християнства не почалася, але закінчилася.
        Що ж, таку помилку зробило багато народів. Правда, були такі, що зміцнилися ширенням християнства у великі імперії, а були такі, що були цим ширенням винищувані. Але і одні, і другі по-своєму заплатили за цю помилку. Рано чи пізно доведеться їм пробудитися. Деякі вже усвідомили собі конечність шукання власної віри, деякі вже частково визволилися принаймні від залежності від Риму, центру католицького денаціоналізму і космополітизму. Зокрема, багато народів замкнуло дорогу Римові в його спробах завоювати світську владу у їх країнах.
        Це питання зашироке, щоб його висвітлити в цьому місці. Залишимо кожному народові відповідати за вибраний, чи накинений йому шлях. Відповідаймо передусім за себе.
        А письмо? - спитає хтось нарешті. Письмо не є винаходом християнства. Його знали старовинні народи вже в четвертому тисячолітті перед християнською ерою. Письмо це загальний здобуток культури, хоч поодинокі народи і центри мають тут свої заслуги. Письмо було відоме в Україні і без християнства і задовго перед християнством. Початки письменности в історії світу й мандрівка цього мистецтва є предметом дослідів і теорій. Але ж залишається безсумнівним те, що письмо не християни винайшли, ані не стало воно їхньою монополією, хоч і на довгий час було їх монополією навчання грамотности в добу феодалізму.
        Що ж залишається?
        Чужі єпископи, чужа література, чужий дух, тисячолітній заблуд українського духа, безперервна боротьба і знищення української культури, залишається поважний нігілістичний вплив на почуття народної окремішності, залишаються заколоти і церковні спори, залишається безвихідь християнства, в якій опинилася геніальна визвольно-державна політика Хмельницького. З цього останнього факту про негативну роль церкви в часи Хмельницького доводить вже історик Грушевський.
        Міряйте вартість народу по вартості йото віри. Народ, який покидає свою віру, покидає свою душу, свої ідеали, іде на службу чужим Богам. Там він може бути тільки рабом або прислужником. Такий народ зрікається своєї духової самостійності. Визнає себе меншевартісним. І це почуття меншевартості перед чужою культурою і чужим духом буде його прокляттям. Такий нарід може загинути на бездоріжжях своїх блукань, на яких він карається, покинувши свою віру.
        Буде шукати захисту і спасіння в чужих Богів так довго, аж поки не зрозуміє, що своє спасіння зможе він знайти тільки у власній вірі.
        Буде терпіти від зради, від руїни й від розколів. В різних таборах, за різні ідеали,.. будуть різатися сини одного Батька. Таку трагедію змальовує Яновський у повісті “Чотири шаблі”. Буде він повторювати всяке зло і всяку погань світу...
        На такі бездоріжжя зайде нарід, який загубив свою віру. Не буде знати, що зле і що добре. Буде вічно хитатися і не буде в ньому єдності. Ніщо не буде для нього тривалим авторитетом. Не буде він цінити власних великих мужів і власних великих досягнень тому, що кожну цінність буде міряти чужою мірою. Великим буде тільки те, що є в чужинців. Власних цінностей він не зрозуміє і не оцінить.
        Його провідникам, хоч би найбільшим буде бракувати авторитету віри. Муситимуть шукати цього авторитету серед чужинців... Чим значніші цінності загубив такий нарід, тим більше буде його розгубленість і приниження.
        На довгому шляху блукань міг він не раз загинути. Якщо не загинув, то це знак, що зберіг своє “Я” в якомусь закутку своєї душі. Останки своєї віри зберігав у залишках форм і звичаїв і того вистачило, щоб відчув він свою окремішність, щоб зберіг себе як окремий нарід. Залишки його власної віри зберегли його перед смертю. Хто позбувся в душі залишків цієї віри, відпав від народу. Цілими століттями зраджували його провідні верстви, - якраз ті, що пішли на службу чужим Богам, що затратили у своїй душі почуття духової окремішності. З іншого боку, якраз ті, що зберегли це почуття, змогли піднестися на героїчні висоти оборони цінностей народу, хоч навіть не повністю усвідомлених.
        Народність збереглася у гущавині простолюддя. Там відкриють цю народність ті, які почали прозрівати, і з того часу почнеться процес самоусвідомленого відродження народу.
        Усі історики християнської школи... твердять, що культура України зачинається цією нещасною датою 988 р. Чи справді?
        Що втратив нарід із (втратою) своєї віри? Він утратив найбільшу свою цінність, свою героїчну літературу, а разом із нею свої героїчні ідеали, усвідомлення своєї окремішності, свій відмінний і єдиний шлях власного розвитку, найглибшу основу, джерело власної культури. Чи можна втратити більше? Але історики переконують, що українська культура починається з прийняття християнства.
        На нещастя, “Слово про похід Ігоря” залишилося єдиним документом і пам’яткою української героїчної культури і літератури.
        Словом, існувала багата і велика староукраїнська героїчна поезія. Північні билини, деякі місця в літописах, деякі народні думи, - це далекий відгомін зниклих світів. Що сталося з цією літературою? Які безглузді вандали посміли її знищити? Ця героїчна поезія і традиція пропали тому, що їх витиснуло і знищило християнство.
Бачимо отже, що українська героїчна література не тільки не починається з приходом християнства, але навпаки, вона з його приходом закінчується.
        А скульптура?
        Статуя Перуна, виконана з золота й срібла, напевно не була замовлена у Греції. Це мистецтво пропало. Заступила його візантійщина.
        Сьогодні митці шукають українського стилю в мистецтві. Шукайте його на дні Дніпра!
        Що ж говорити про мудрість народу, про його космогонію, мітологію, теологію, етику і т. д.? Не почалася українська культура в 988 р., а пропала. Почалася культура чужа.
        Прийшов Бог, який каже про себе, що він є “заздрісний і мстивий” (Мойсей, V. 5. 9). Він наказує знищити вогнем усі святощі народу, всі гаї, жертовники, святині: “знищите дощенту всі місця, на яких служили (своїм Богам) народи, яких ви завоюєте... І порозвалюєте їхні вівтарі і поламаєте їхні статуї (Богів), спалите їхні священні гаї і образи Богів їхніх порубаєте, і зітрете їхнє ім’я з цього місця”. (Мойсей, V. 12, 2-3).
Шукаючи у світі всього, що там найкраще, найвище, найцінніше, можна загубити правду власної душі, найглибшу й найсвятішу.
        Здавалося Володимирові, що він вибрав добре. Здавалося, що грецька віра буде служити державі і її величі. Не знав він, що не можна здобути світ чужою правдою. Чужій правді можна тільки служити. Найгірший злочин у законі Мойсея це “служба чужим Богам”. (Мойсей, V. ІЗ. 6-17).
        Переслідувана християнством віра народу і його правдива духовна культура мусили втікати в партизанку, в ліси і дебри, як перед наїздом орди. Вона збереглася в гущавині народу, на дні фольклору. В його звичаях і обрядах. В останках двовір’я. З цими народними обрядами і звичаями вела церква нещадну боротьбу. Якщо ця боротьба не вдалася, то це доказ прихованої сили, яка дрімає на дні цих обрядів, сили правдивої Української Віри.
        Ще в ХVІ столітті пише Вишенський довгі послання проти двовір’я, перераховує там календар народних свят, наказуючи прогнати в болота і нетрі звичаї народу.
        Історія цієї боротьби вимагає знову ж таки окремої праці. Шекерик-Доників у вступі до видання колядок повідомляє, як боролися священники на  Гуцульщині з Колядою ще в ХХ столітті.
        Сьогодні при наявності і під натиском націоналізму боротьба церкви проти народности притихла. Інший ворог завершує боротьбу церкви з народними звичаями і обрядами.
        Але вони вже увіковічнені в наукових дослідах і працях. Вони виконали своє завдання зберігати українську народність, поки вона пробудиться як велика історіотворча нація. (...)
        Папа римський присилає посвячений меч польському королеві і пише листи за листами до польської шляхти, щоб вона воювала із схизматиками. А патріарх присилає подібний меч Хмельницькому, посвячений на гробі Христосовому, щоб замість державності і національної волі два народи билися за християнського Бога, а також за перемогу східної чи західної церкви. Знав добре це і Сковорода і Шевченко. Чи треба доказів?
А візантійське мистецтво? - ще буде хтось сумніватися. Невже такий здібний і мистецький нарід не виплекав би власного мистецтва, навіть коли б його колись не мав? Невже мистецтво нерозривно поєднане лише із якимось єдиним релігійним рухом? Невже і візантійське мистецтво не виросло на елліністичному ґрунті і орієнталістичних впливах? Вже Геродот засвідчує, що в час писаної ним самим історії були в Україні міста із численними святинями з дерева.
        Що ж говорити про цілісність неперевершеного грецького мистецтва, яке у своїй суцільності було пов’язане із їх національною вірою, вірою Гомера і Гесіода.
        Сотні доказів відомі сьогодні з археології, що мистецтво таке старе, як саме людство. Людина входить в історію саме як творець мистецтва.  Ціла література існує вже від початку ХІХ століття, яка доводить велич власного мистецтва і власної літератури дохристиянської України.
        Щобільше! Сьогодні стає добре відомим, що саме християнство перервало і знищило цей своєрідний процес української культури. Але все ж уперто і проти самих елементарних основ науки повторюється фраза, що тільки християнство із Візантії принесло в Україну мистецтво і культуру. Без неї ми мали б бути “дикунами” і “поганцями” без уявлення про письмо і яку-небудь культуру.
        Отже це брехня про нашу дохристиянську безкультурність!
        Коли зважимо далі найважчу втрату нашої дохристиянської історії, - про яку я згадував на початку, — тоді зрозуміємо на завершення, що це є втрата найбільша. Народ без історії є історичним безбатченком. Він позбувається основи основ - своєї національної свідомості. Ми втратили її найважнішу частину.
        І врешті втрата самої віри - власної, нашої прастарої віри, виплеканої тисячами літ прапредками для наших правнуків, поглибила оце наше “безбатченківство” в історії, почуття без власного духовного ґрунту, без віри самої нації у своє власне завдання і велич призначення в історії . . .
        Коли зрозуміємо втрату почуття своєї духової і культурної первородності, . . коли усвідомимо всі ті втрати нашої старовинної героїчної віри і літератури, про яку так виразно засвідчує “Слово”, ...тоді кожна незасліплена людина мусить признати, що баланс християнства в Україні є не тільки негативним, але нищівним.
       Відродження нації не може бути завершене без відродження її власної віри, як виразу її відчування Бога...

(Мова оригіналу відредагована згідно сучасних норм літературного мовлення. Скорочено)