ВАСИЛЬ ПАЧОВСЬКИЙ

        Майже невідомий широкому загалу українських читачів представник модерністичного літературного угруповання в Галичині «Молода Муза», яке сформувалося на початку ХХ cm.
       Поет-епік, драматург і прозаїк, талановитий мислитель Василь Пачовський (1878-1942) залишив чималий літературно-мистецький та релігійно-філософський доробок. Нині його твори ще залишаються раритетами. Пропонуємо нашим читачам поему Василя Пачовського «Князь Ляборець», яка була написана в 1923 році. Поема друкувалася в квартальнику «Світання», головним редактором якого був Професор Володимир Шаян, у числах 6, 7, 8 (1969 p.) та 9, 10 (1970р.)


КНЯЗЬ ЛЯБОРЄЦЬ
Міт Срібної Землі

Присвячено о. Августинові Волошинові
ПЕРША ПІСНЯ

1.
Mісяць світить у Карпатах,
А Ляборець річка грає
По каміннях — поколінням,
Про їх князя повідає
Казку дивну на ввесь світ:
Було тому тисяч літ...
Тому тисяч літ з горою
Князь Ляборець з Ужгороду
Раз Дунаєм плив у гості
До царя до Царгороду;
А вернувся мов не князь — 
Взяла нудь його якась!
І не видить, як чудово
Світять наші сині гори —
І не чує, як клекочуть
Срібні води в темні звори —
Ходить блудить день і ніч
І тікає з людських віч.
А в нас в горах на Купайла
Зорі світять. Місяць сяє.
Дишуть зілля, пахнуть цвіти,
Гора Зелемин1 іграє,
Наче золотом горить —
Хто се іде? — кінь біжить!
Князь Ляборець в срібній зброї
Йде під гору, сам душею!
Ах, як світять йому очі,
Цілий молиться під нею.
А капище2 в вершині
Ціле топиться в огні.
Дажбог ясний наче Сонце
Об'явився в нім і сяє,
Йде, ступає і підносить
Йому перстень, що палає
Гейби папоротин цвіт —
Верже слово, мов граніт:
«Не завидуй Грекам скарбів,
Маєш перстень, що покаже
Тобі скарби гір високих
І відгонить плем'я враже
Од сріберної землі —
Жаром скритим у скалі!»
І вложив йому на палець
Ясний перстень з огнецвітом,
А де впаде його світло —
Там заблисне різноцвітом
Срібло, злото, сіль землі,
Скарб заклятий у скалі.
А Бог каже: так створиш
Усі скарби у Карпатах -
Буде нарід твій щасливий,
Буде жити у палатах,
Буде славний на ввесь світ,
Тільки тям той заповіт:
Лиш на одну гору Пікуй3
Ти не смій, ні твої діти
Йти з перстенем Бога Сонця...
Там одурять тебе цвіти,
Там є тайна! — не питай,
Там є людській думці край!»
Мов Перун те слово кинув,
Дощ ударив, грім заблиснув -
Дажбог з очей навік згинув.
Ані словом князь не писнув.
«Що за тайна?» — думці край?!»
Гомін в горах крикнув: рай!
Зорі світять, місяць сяє,
Іде князь із огнецвітом —
З його світла з гір стріляє
Дивним блиском різноцвітом
Скарб за скарбом серед гір —
Мов розсипало тьму зір!

2.
Ой, на борах непрохідних
І на горах, на високих
Князь Ляборець ставить царство
Для Хорватів вірлооких,
За верхами синіх гір
Ставить трудом архитвір.
Об'їжджає кожну хижу
Г всіх лодей переймає.
Учить, як любити землю,
Що великі скарби має;
Вчить, як потом на чолі
Їх здобути з-під землі.
Так осушує всі багна
І корчує ліс на горах,
Засіває доли збіжжям,
І вино садить на з ворах,
Добуває з камня сіль,
Люд стягає з руських піль.
Після кожної роботи
Вийме перстень з огнецвітом -
На читавім4, новім полі
Блиснуть скарби самоцвітом,
Роздає їх поміж люд —
Ось вам плата за ваш труд!
Срібна Земля зароїлась
Від народу з Закарпаття.
Всюди ситно і прибитно,
Всі щасливі, всі як браття.
Всі хіснують у хвалі
Скарби Срібної Землі.
В горах ставить храм Дажбога,
Де явивсь на Зелемині;
Там святиня із мармору
Світить на всі гори сині
Златоверхом круглих бань,
Коли Сонце кине грань.
Око золоте Дажбога
Всіх над вівтарем вітає,
А склепіння синє в звіздах
Вікнами з кришталю грае —
Срібні сохи в зводах крил
Рвуть у небо в млі кадил.
В літа свято на Купайла
Там народ приносить в дарі
Вина, злото і пшеницю
І складає на вівтарі —
Грають гуслі до пісень
.Про святий Дажбога день.
А у ніч святу на горах
Горять ватри сонць в колеса,
Скачуть пари кривим танцем
І пускають вінці в плеса:
Хто до любості, хто ні? —
І вінчаються в огні.
А на свято Корочуна5
В Ужгороді стяги мають.
Князь вітає гостей з краю,
У палаті світла грають,
В злотих стінах з тисяч свіч
Зустрічають святу ніч.
Там старці з верстов народу
Йдуть до князя з колядою,
З ним сідають до вечері,
Йде дванадцять страв чергою,
Ллються вина з срібних чаш:
Многа літа, князю наш!
Многа літа! — спів лунає,
Князь кутю кидає в стелю,
А всі люди колядують
Про Дажбога у «веселю»,
Як велика ти еси
Земле Срібная краси!

3.
Та й ідуть купці від Греків
І од Німців, із Морави
І купують, що Ім треба...
І б'ють всюди у дзвін слави,
Що Ляборець дикий край
Замінив у земний рай!
Олег, князь великий Руси,
У Києві дзвін той чує,
Племена всі взяв у руки—
Та Хорватів не воює,
Бо Хорватів один дар
Більший дані од Хазар!
Чують Угри, як на Руси
Золотом Ляборця дзвонять —
Та й зірвалися як хмара,
Свою орду з Дону гонять...
Аж доперлись до Карпат,
Але жах їх гнав назад.
Князь на горах чув шум орди -
Скочив з гір на Русь черлену,
Блиснув з горбів огнецвітом
Мов пустив дугу огненну,
Знявся стовп огню зі скал —
Запалав огненний вал.
Ліс огненними стовпами
Запалили дивні чати,
То олій горів підземний,
Димом заслонив Карпати.
Угрів кинув в жах і дур —
Закричали: «Тиз-Гадур!»
Глянув в Сонце Олег Віщий,
Із Кавказу блиснув громом,
Скочив левом, побіг туром,
Заграв Уграм хмароломом;
Впав орлом на один змах —
Сипнув перами в степах...
Утікали, куди очі...
Аж спинилися над Доном.
«Срібну Землю тиз сокотить!»
Гомоніли із поклоном
З диким жахом у в очах:
«Тиз-огонь, великий Бог!»
Дзвенить слава у Києві,
Труби трублять в Велеграді,
Грають сурми у Предславі,
Сичать змії в Цареграді:
Князь Ляборець чародій,
Най прослідить тайну змій!
І приходить Грек премудрий
В гості ніби, з пестю змія,
І солодко промовляє
До Ляборця чародія —
І читає по очам,
Що нещасний князь є сам!
На чолі його задума
Не втаїлася од Грека;
Його мучить чорна дума,
Що за тайна в горі Пека,
Де є людській думці край -
Може там є вічний рай!
Грек провідав се про князя
Через чари красавиці,
Танечниці з Закавказзя —
Що стрункіша від ялиці,
А гінкіша від струї, —
А в'юнкіша від змії.
І солодко змій говорить,
Що думкам не має краю —
Хто охреститься водою,
Той дістанеться до раю,
Бо хто душу Богу дасть —
Над ним пекло тратить власть!
І зродилась в князя думка
Прослідити тайну світа —
Вмився грецькою водою
І чекає свята літа,
Як заблисне в дивну ніч
Вгорі Пека тисяч свіч!

 

ДРУГА ПІСНЯ

4.
Нічка в горах на Купайла.
Зорі світять, місяць сяє,
Дишуть зілля, пахнуть цвіти —
Гора Пікуй в світлі грає,
Наче золотом горить...
Хто се Іде — кінь біжить!
Князь Ляборець йде під гору,
Ай вагається душею;
Жахом світять його очі,
Сховав перстень під кирею,
Слідить тіні у корчах —
Кожний шелест будить страх!
Пахнуть цвіти, дишуть зілля,
Аж повітря душить пахом,
Йому серце в грудях мліє...
Він поблід і глянув з жахом —
Дажбог слідить його з гір,
Його очі — тисяч зір!
Десь у зворі звірі виють,
Там запугало совою,
Див на верху древа свиснув,
Застогнала ніч грозою —
Кличе з ліса бісів біс,
Виє свистом цілий ліс!
Осина в лист зашуміла —
Світ довкола закрутився...
Під землею задудніло —
Змій стоіскрий підіймився,
Закрутився коло ніг —
Князь звалився на моріг.
Хмара бісів збігла з ліса
Різноликих, стоязиких...
Князь закрив лице рукою —
Луна гомін криків диких:
Хоче світлом вбити тьму,
Чур йому. а пек йому!
Гора Пікуй розвернулась,
Засіяла жаром-блиском —
Вийшов Пек! І зором супа
Глянув, крикнув, скочив з виском,
Вирвав з перста огнецвіт —
Вив зі щастя темний світ.
Скочив Пек на верх і блиснув
Огнецвітом понад миром —
Заклинав всі скарби світа
Чур окрутив скарби виром,
В скали вдарив буролім —
Перун оком верже грім!
То не буря громом грала,
Аж тріщали темні бори —
Розбивали скарби скали,
Аж трусилися всі гори;
Западались в глибінь гір.
Де не вздрить їх людський зір!
Тьма копитна танцювала
В скалах з реготом і глумом —
Перун крикнув — Пек запався,
Залунали гори шумом —
І .все щезло — тихо, ша!
Зачарована тиша.

5.
Зорі світять. Місяць мріє
І на князя сіє чари...
Князь запав у сон глибокий,
Водить в небі: через хмари
Дажбог лине з ясних зір
І говорить шумом гір:
«Що ж ти вдіяв, любий сину?»
Ти повірив лести Грека,
Що взяв в тебе віру в себе,
Твою силу гнав до Пека:
Рай найти з усіх турбот —
Замість вести свій народ!»
«Нема раю й між богами,
Ні у впасти, ні у славі,
Ні в коханню, тільки в серці
Найдеш ціль за діла праві
Для грядучих поколінь —
Знайдеш ціль для всіх терпінь!»
Людства ціль не є терпіти,
А стреміти до зеніту
І горіти і дзвеніти
Однодумкою всесвіту —
Мус підняти на весь ріст
Свого духа висше звізд!
«Не для вас я, мої. внуки,
Добув перстень з огнецвітом?
Викув Хорс мені той перстень
З гір Карпат для керми світом;
Цвіт той — камінь всезнання:
Ви були б Богам рівня!»
«І піднявся бунт на мене,
Всі боги були ворожі,
Що я внукам, людям Руси,
Хочу дати сипи божі...
Перун скинув із Карпат
В гніві цілий Вигорлят!6
«Зрікся я на річ Перуна
Трону світа між богами —
Але ім не дав перстеня,
Бо душа моя між вами,
Мої внуки, сину мій —
Я тобі дав мрію мрій!»
«Та не вірив ти у діда,
Ти хтів раю, ти хтів раю...
Хто природі видер тайну —
Того серцю нема краю;
'Рай замкнувся з того дня
Огнецвітом всезнання».
«Що ж тепер? Кістьми і кров'ю
Мусиш, сину, пильнувати
Перстінь схований в Карпатах.
Хто той перстінь буде мати,
Той задержить серед туч
Заходу і сходу ключ! »
І схилив над головою
Князя свою божу руку,
Благовійною рукою
Зняв зі серця його муку —
Князь збудився серед слез,
А Бог Сонця тихо щез.

6.
З тої ночи князь Ляборець
Велів свій терем заперти,
Тивунам дав власть в громаді,
Воєводам жезло смерти —
Сам душою серед гір
Князь ховає блудний зір.
Часом, у горах у задумі
Його видять люде в лісі,
Припадають і цілують.
Дають воло своїй втісі -
Князь не важить слів, ні сліз,
Верже очі в темний ліс.
А на свято Корочуна
Нащівляють7 з краю гості,
Засідають до вечері,
Князь впер очі в кут у сніп
Шум і шепіт на помості —
І мовчить сумний як гріб!
Струнко клониться красуня,
В шумнім танцю гнеться в'юнко,
І сміється, оком грає,
Мрійно в'ється до цілунку —
Князь шле очі в темну даль,
Б'є з лиця його печаль!
Олег, князь великий Русі
Шле послів до Ужгороду —
Аби ладився на човни
На Дунай до Царгороду,
З ним ідуть всі племена —
Русь як лава йде одна!
Князь Ляборець мов не чує,
Він за Олега не дбає.
Приєднався до Болгарів,
В Царгороді ласку має,
Він за горами сидить —
Він душею біль терпить!
Олег душу не полівить8 —
Грек підносить йому ліки:
Грецька віра — ласка божа,
Заспокоїть сум на віки;
Нею здвигне рідний край,
А по смерти знайде рай!
Привів князю чорноризця
З між Болгарів з того міру,
Він читає всі їх книги,
І їх мову, і їх віру —
І цілує книги князь,
Свята мудрість рознялась!
Хитрець грецький ставить церкву
В городищі на Горянах9,
А умілець пише фрески
Злотом в стінах і тимпанах.
Царські врата і вівтар
Горорізьбить золотар.
Грек прощає князя в церкві:
«Буде Олегові горе!»
Пруть Хозаре, йдуть Маляри,
Цар на сході збурить море,
Знявсь на Руси буревій —
А Вам божий мир — спокій!
Князю будь благословенний,
Що оставив тьму поганську;
Ти як Місяць блис від Сонця
Через віру християнську —
Будеш славен з роду в рід,
А покров твій — грецький світ.
Князь із церкви не виходить...
Там щоднини дзвонять дзвони,
Серед фресків і мозаїк
В'ється ладан на ікони,.
Б'є поклони князь чолом
І лежить вночі хрестом...
 

ТРЕТЯ ПІСНЯ

7.
В Царгороді б'ють у дзвони,
Що Болгари йдуть з Дунаю,
Симеон10 став цар Ромеїв
На три моря в грецькім краю —
Чернь в столиці клекотить,
Ой бре море — гнів шумить!
А в палаті мармуровій
Цар Лев Мудрий11 Грека слуха;
«Князь Ляборець з волі Греків
Прийняв віру — стратив духа
І Болгарам на клятву
Післав воду і траву!»
«А на Руси був в повазі;
Зв'язав перстенем Карпатів
Руси городи Червенські,
Взяв Дунай під ключ Хорватів,
Був під Олегом орел —
Став Болгарський перепел!»
— «Амінь дурню! — цар Лев каже —
Ще далеко Олег Віщий!
А Болгари нам за дари
Стали ворог найгрізніший,
Ми їх звали на Славян —
Вони стали — їх таран!»
Лев думає на престолі,
На три шляхи посли шлються,
На Болгарів гнів цезарів —
Най за нього Угри б'ються,
Най падуть верхи Карпат —
Аби спасся Цареград!.
В золотій троновій залі
Посли Угрів сторопіли:
Гнуться в парчах всі дворяне,
В царських вратах заревіли.
Злоті льви на дзвін жар-птиць —
Всі дворяне впали ниць!
Стіна з шовку розгорнулась —
Цар піднявся в повній славі,
В чижмах з багру, в діадемі,
В самоцвітах, в злотоглаві,
Тримав жезло всіх країв -
Спів затих — він гомонів:
— «Цісар світа дає Уграм
Край від Тиси до Дунаю,
Виєднає в царя Руси
Вільний шлях до того краю!»
Цар зник в димі блискавиць —
Посли Угрів впали ниць!
Грек за Угрів Олегові
Приніс Срібну Русь у дарі:
«Князь Ляборець клявсь Болгарам,
Хтів зрівнятись Тобі в парі —
Але Грекам кращий мир
Ручить Олег богатир!»
Олег скочив із престола,
Скипів гнівом: «Ось де зрада!»
На Ляборця громи сипле...
Грек зве посла від Арпада12 —
«Пустіть Угрів крізь той край,
На Болгарів на Дунай!»
«Підуть з вами мої вої!
Не цареві робим ласку,
Князь Ляборець дав Болгарам
Землю Срібну наче казку, 
З пня одрізував галузь —
Піде взяти її Русь!»
За сім неділь перли з Лону
Орду Угрів Печеніги.
А під Київом як хмара
Заскрипіли їх теліги —
А від коней їх і стад
Супи неслись до Карпат.

8
Коло церкви на Горянах
Зняв сліпець до світла очі
І молився Богу Сонця,
Щоб зцілило їх із ночі —
Тай у рани край повік
Сонце пило злотий лік.
Князь ішов на службу божу
Та й почув його моління.
І промовив благовійно
Серед смутку і терпіння:
— Молись Богу, віру май,
Смерть принесе в нав'ю13 рай!
А він каже: «Тяжка доля
Сліпом жити, мов не бути:
Всім нам смерти не відперти,
В нав'ю суду не минути; —
Буду й там, як за життя,
Сліпом жити без пуття!»
Князь як сіяв слово боже,
Що приносить грецька віра,
Що терпіння — то спасення,
Там пак рай не з того міра...
А дід каже: «Очі дай,
То повернеш мені рай!»
Князь замовк. Мов обалений
З неба впав у темне море...
Кинув гривно, біг від церкви
І тікав кудись на гори...
Блудив лісом сам один,
Аж зайшов під Зелемин.
Нічка в горах на Розігру.
Зорі світять, місяць сяє,
Дишуть зілля, пахнуть цвіти —
Гора Зелемин і грає,
Наче золотом горить —
Князь під храмом Сонця спить.
Надлітають Повітрулі14,
Крильми б'ються для розради.
А повійні, а лелійні,
Як лебеді, білі Лади:
«Айбо гляньте: спить князь мрій,
Сльози перляться із вій!»
«Чого плачеш?» — шепче срібна
Повітруля в сні до уха.
Князь мов молиться з просоння:
— Дайте мені силу духа,
Аби рік я: Очі май, —
І вернув сліпому рай! —
І здіймили Повітрулі
Князя на повійні крила,—
І несли у срібні струї,
Де жива леліла сила
І скупали в джерелі —
В ньому чув він дух землі.
Князь почув, як шепчуть зілля,
Шепчуть ягоди і цвіти —
І коріння і насіння:
— «Ми лікуєм на пристріти,
Ми на чорну смерть, а ця —
Лік на очі у сліпця!»
Де ні взявся сліпий старець;
Князь зірвався, вирвав зілля
І поклав йому на очі -
Дід провидів на весілля
І на радість усіх зіль,
Повітруль і срібних хвиль.
Князь заплакав мов дитина, —
Був щасливий у тім раю.
Задзвеніли Повітрулі
Пісню Сонцю у безкраю:
— Ой, Дажбоже, всім еси
Сяйво, сили і краси!

9.
Князь прокинувсь — спів лунає.
Сонце сяє на окрузі,
Нарід гейби мовня грає,
Славить Бога в темнім лузі:
— Ой, Дажбоже, всім єси
Сяйвом сили і краси!
Попереду йдуть дівчата,
Наче маки червоніють,
А на шатах грають взори,
Вінці в чолах їх леліють —
В'ються горами пісні,
Радуються всі Весні!
Міст руками в'яжуть пари.
Та й Весна іде по мості.
По руках пливе, як пава...
Всі вітають любі гості:
Весна красна йде на міст,
Рай землі несе зі звізд!
А Весна кидає цвіти,
Всім сміється, всіх честує. —
А всі граються, як діти,
Люд радіє, люд хвилює,
Грають гори, грає ліс —
Князь сміється серед сліз:
Що за радість, що за розкіш
Розпирає йому груди!
Ах, він жити хоче, жити
І радіти як ті люди,
Що співають ті пісні
Богу Сонця і Весні!..
Вбіг, мов гнаний до святині
І упав Дажбогу в ноги —
Хтів молитись цілим серцем,
Нести дяку без тривоги
За ту радість, за той чар,
Що слав сонцем світлий цар.
Заридав там, як дитина
В свого батенька на лоні —
І молив устами сина,
Розняв блуд свій на долоні —
А душа до Божих ніг
Сповідала цілий гріх:
— Отче добрий наш, Дажбоже,
Полудив мене Грек блудом
В темні нетри поза гробом...
Я карався Божим судом,
Що відняв у мене ярь —
І я впав у темний яр.
— Якби смерть було стремління,
То не слід було родитись —
Якби ціпь було терпіння,
То не слід нам з горем битись
І зглибляти всі моря —
Коли згаснем, як зоря!
— О, Трисвітлий наш Дажбоже,
На що ти зродив людину?
І закрив її у тайну
Правду світа до загину?
Заслонив нам свою ціль —
Всім на край поставив біль?
— Ось відкрив нам тайну Раю
В своїм блиску і промінню.
Тим живу, що нині знаю;
Ціль життя не е в терпінню,
Тільки в радості життя —
Се довічна ціль буття!
А над кучерами князя
Дажбог сипав ясні лучі,
Лице князя променіло,
Як веселка після тучі —
А душа крізь Сонця сміх
Забіліла знов, як сніг...

ЧЕТВЕРТА ПІСНЯ.

10.
В Срібній Русі труби трублять:
Хто живий, ставай до зброї!
Будем битись, боронитись!
Ліси, гори — твої вої,
Земле Срібная краси,
Ти за горами єси!
Ідуть полки за полками
З Мукачева в сині гори,
Коні грають, стяги мають,
Шумить військо наче море...
Аж тривога де взялась:
Де ж Ляборець вождь і князь?
Князь Ляборець у святині
Молить дарами Дажбога:
Мольби шлються, думи в'ються,
Його серце б'е тривога,
Кров'ю капає від ран
Що згубив він їх талан!
Поки слухав серця люду,
Був князь Олегу май рідний —
А послухав царя світа,
У Болгарів став послідний...
Вліво цар звернув стерно —
Він з човном впав під судно!
Гей, коби мав дар Дажбога, —
Запалив би огнецвітом
Знов стовпи огненні в горах,
Став би в бою з цілим світом —
Земле Срібная краси,
Ти ж за горами єси!
Просить віщуна з'єднати
У Дажбозі оборонця —
Схилив голову зболілу
Перед щитом бога Сонця
І кровавими слізьми
Плакав з жалю серед тьми.
Жрець Дажбога, як лунь білий,
Виступає зі «Святая»
І говорить, що Бог каже,
Каже правда світовая,
Що законам дає зміст
І кермує ходом звізд:
«Через гріх свій, князю, в собі —
Ти вбив силу, впав в зневіру;
Як змінив ти віру предків —
Ти у нарід втратив віру;
В вірі тій ти вдіяв чуд —
Тепер чуєш божий суд!
Тепер в тебе ніт одваги,
Ти борониш замість бити —
Ти ховаєшся за гори
Замість орду.прогонити!
Ти охабив15 дар Богів —
Олег віщий — божий гнів!
Стань до бою, йди на гори,
Коли твоя правда, княже;
Не проженеш, тягни в гори
За собою плем'я враже —
Позапалюй всі ліси,
Димом-жаром подуси!
Дажбог дав для твого краю
Перстень чарівний Карпатів.
Цілий світ не одоліє
Його вирвати в Хорватів —
Земле Срібная краси,
Ти за горами єси!»
Жрець скінчив і заховався
За кадилом у «Святая» —
А з кришталів засіяла
Ясність Сонця золотая,
Розлеліялась ущерть —
Князь устав — блідий як смерть!

11.
Пруть Хорвати на Карпати,
Броню гори укріпили
І черленими щитами
Звірі гень загородили -
Земля стогне, бір шумить;
Князь піп стягам в тьму глядить...
Крикнув Див на горі Пека,
Застогнала ніч понура,
Звірі виють, орли крехчуть,
Діти бісові Гадура
На Дажбожі внуки йдуть —
А під ними коні ржуть!
А Див свистом путь їм каже,
Женуть Угри стадом супів...
Брязкіт копій, дзенькіт стрілів
Зовуть звіра з гір на трупів -
Дрожать гори, буде бій!
Бути тучі громовій!
Ой, вже три дні і три ночі
Летять стріли закалені,
Гремлять мечі об шоломи,
Тріщать коп'я об черлені
З .криці ковані щити -
Трясуть горами хребти!
Діти бісові яруги
Жовтим трупом загатили,
Течуть ріки, а криваві,
Кричуть крики, а без сили —
Князь, як витязь, пре їх взад,
Утікають із Карпат.
А в неділю до схід Сонця
Несуть добич з гір Хорвати:
В храм Дажбога узорочя,
А князеві хочуть дати
Срібні стружя й хоругов,
Що обризкала їх кров.
«Слава вам. Хорвати Білі!
— Князь Ляборець гордо каже, —
Нуте пити і гуляти!
Вже побите плем'я враже!»
Радість криком понеслась -
Всіх вином частує князь.
Над берегом Ляториці
Ллються вина, а ведрами,
П'ють токайськеє Хорвати
І співають стоустами:
Земле срібная краси,
Ти за горами єси!
Сонце гасне, не співають,
А шаліють, усі п'яні...
Даром кличе знак Дажбога
Всі верхи мов кров у рані:
Гей паліть ліси на страх,
Діти бісові в лісах!
Вином твердо погостились
Та й заснули сном побиті.
Не вина, а крови чають
Діти бісові укриті,
Дишуть на кровавий пир —
А Див кличе їх на жир!
Наче лисиці корчами
Доокола оббігають,
Розсівають чати в горах,
Всі дороги заставляють -
А плаями усіма
Бісова валиться тьма.. .
Сплять сліпі Дажбожі внуки
І не чують, що довкола
Гайворонням орда грає.
Зняла крила рать Монгола —
Трублять труби, бубни б'ють
І на пир звірів зовуть!
Сонце сходить — князь зірвався,
Глянув, скочив, зблід з тривоги,
Впав із криком на дружину —
— Князю, князю, на коня!
І зчинилась западня.
Князь допав на коня свого,
Скочив, крикнув, розняв руки,
Сюди гляне, туди гляне:
Всюди коні, коп'я, луки —
«Вже нам дітись нікуди —
Хто на смерть, за мною йди!»
І зірвалися Хорвати,
Списи рвонули й на коні —
І женуть на орду темну.
Може виб'ються в розгоні!
Криком їх закрила тьма,
Смерть над ними усіма!
Летять стріли на них градом,
Прищуть коп'я об черлені,
Гремлять шаблі об панцері,
Виють криком пси скажені;
Де не вдарять — вал як мур,
Верже громами Гадур!
Суджені на смерть рубають,
Летять голови і руки,
Кров'ю бризкають їм труди,
Трупом падають з розпуки;
Вся дружина поляглась —
З пекла перебився князь!
І жене, жене без тями
Через гори, через доли,
А за ним летить ватага —
Та хто зловить орла в полі?
Де ні впаде його зір,
Знає нетри своїх гір!
Що ж орел, що втратив гори?
В його серці тьма без краю!
Уг проскочив, добігає
До Свіржави у відчаю -
Та над нею упав кінь,
Свідок слави і терпінь.
І заплакав князь Ляборець
І обняв коня руками
І не чує гайвороння,
Що закракало полями...
Летять Угри навздогін
Хмарою з усіх сторін!
Ані його не побили,
Ані в чверти порубали —
Тільки з нього хороброго
Живцем серце виривали
І з'їдали по кускам —
Трупа кинули орлам!
Та Свіржава забриніла,
Спеленила його в сині —
Душа чайкою злетіла
І там дзвонить в верховині,
А на очі поколінь
Кине росу його тінь.
І дитина кожна скаже:
Його слава не поляже!
Бо Свіржава кришталева
Його ім'я взяла княже,
І леліє у імлі
Казку Срібної землі...
Місяць світить у Карпатах,
А Ляборець річка грає
По каміннях — поколінням
Дивну казку повідає,
Славить князя на ввесь світ,
Що був тому тисяч літ...

Грудень, 1923


* Зелемин (1307 м.) — гора в Карпатах на півн. захід від Верецького провалля.
1 Капище — святиня під деревом на честь Богів.
3 Пікуй (1405 м.) — гора коло Зелемина, знана в повір'ї як гора дурманливих квітів і оселі Богів.
4 Читаний — великий, значний.
5 Корочун — свято в найкоротший день, сьогоднішнє Різдво.
6 Вигорлят — вульканічне пасмо по тім боці Карпат.
7 Нащівити — відвідати, піти в гостину.
8 Полівити — облегшити, вилічити.
9 У Горянах під Ужгородом за Угом є слід городища (укріпленого місця), в якім є церква з фресками візант. стилю, нині каль.Каплиця.
10 Симеон (893-923) цар болгар і автократор Ромеїв мав державу від Адрійського до Чорного моря, від Егейського до Карпат.
11 Лев Мудрий (VІ. 886-911) покликав Угрів проти Болгарів.
12 Арпад, провідник орди Угрів у поході на Дунай (896-897).
13 Нав'є — місце побуту за гробом у вірі предків.
14 Повітрулі — русалки з крилами, в роді сербських віль, долині живуть в усних віруваннях Закарпаття: кого скупають, «той не був ніколи бетежний (хворий) і пізнає усе зілля на ліки з усеі хвороги».
15 Охабити — потсряти, згубити, старе слово, звісне з повісти про Святослава, уживане на Закарпаттю.